Ось і йому знову наснилося. Сни, що їх бачив, переділялися на зоо і фіто. У зооснах фігурували різні тварини, зокрема такі екзотичні, як капібара, а часто й такі, яких не існує в природі. У фітоснах він почувався стеблинкою, спізнаючи нечуваний кайф. Сон про пластикову пляшку не вписувався в цю дуалістичну концепцію — з певними засторогами його можна було віднести до фабричних, впадав у вічі його наголошено притчевий характер.
Зрозуміліше було з такими снами, як сон про піцу. Найприродніші, вони були воднораз найпідступнішими. Не шкодуючи ні хліба, ні шинки, потішаючи курчатами та пельменями, квашеним огірком і кров’янкою, вони доводили його до солодкого сказу. Після чого він прокидався. Як завжди, голодним. Підлим був сон про піцу, брутальним і примітивним!
То що йому все ж таки наснилося? Ще зоосон, чи вже фіто? Філософське анданте про землю, теплу й родючу? Розпушену хоботком? У тому сні він був хробаком. Банальним червоно-синім дощовим хробаком, які вилізають на перший весняний дощ, і доводиться заглядати під ноги, щоб не розчавити. Хоча хробаки діляться, сумнівно, щоб поділився хробак, якого розчавили. Можливо, тому що це весна і перше лагідне тепло після тривалої абстиненції, дощові хробаки викликали світлі відчуття, щось ніжне і сентиментальне, схоже на першу закоханість.
Він був не звичайним хробаком — фермовим. Таким, яких тримають у купі гною. Тож був і працював на такій собі фермі. Як і на всіх інших, там також працювали, тільки не було тяглових коней і поросят ніхто не розводив. На тій фермі гарували хробаки, і тому вона була єдиною у своєму роді. Зате перспективи вона відкривала!
Його сон відбувався у двох рівнобіжних формах — прямої мови (сповіді) та непрямої (близької до потоку свідомості). Ця двоїстість споріднювала його зі сном про пляшку. З огляду на площинність паперу (ще ніхто не придумав полівимірний спосіб писання), немає змоги відтворити їх інакше, ніж розташувавши поруч. Вони тривали однаково довго — не довше за мить, і добігли кінця разом із нею. Вони оповідають про те саме, проте завершуються по-різному: один мінорно, другий з якоюсь до розпачу зворушливою вщасливленістю.
Сповідь хробака
Сноформа1
Я — дощовий хробак. Нас дванадцять мільйо нів, що достатньо для повноцінного функціонування самостійного державного утворення. Хіба немає держав, у яких ще й набагато менше хроба дян? І все одно вони функціонують. Мають гімн, герб і прапор, військо й державний кордон, бюрократію та вчителів, астронавтів, робітників, селян, менеджерів і маклерів. І територію ми також маємо: 600 м2. Звісно, з такою густотою населення, як у нас, держав назбирається небагато. Проте хіба кожна держава не неповторна? Наш зріст дозволяє так жити.
Якщо наше життя можна назвати життям. Уся річ у тім, що ми не працюємо добровільно. Нас примушують гарувати день і ніч, ще й нічого за це не платять. Нам кажуть: що заробили, те вже проїли. Якийсь сенс у тому є, але це несправедливо.
Наша праця полягає в тому, що ми їмо. З органічного сміття, яке звозять на фабрику, ми виробляємо 450 м3 добрив за рік. Мало це чи багато? Скільки землі можна вимагати від хробака? Від нас вимагають удвічі збільшити виробництво. Ми кажемо: ми готові збільшити виробництво, якщо збільшать площу, привезуть підмогу і виплачуватимуть зарплату. Від нас вимагають збільшити виробництво без збільшення кількості хробаків і погрожують розправою. Нашого лідера, який закликав до страйку та інших форм ненасильницького протесту, переполовинили, і ми не знаємо, яка з двох половин — наш лідер.
В наших рядах назріває розкол. Частина нас визнає лідером одну половину, частина стоїть за іншу. Чи поталанить нам об’єднатися? Нам не поталанить об’єднатися, якщо обидві половини не возз’єднаються. А як вони возз’єднаються? Можна обрати нового лідера, але тоді їх стане аж три. Спершу, коли нас сюди привезли, я гадав: як добре бути хробаком. Коли я був людиною, про таку кількість їжі не мріяв. Тепер мене нудить. Не можу дивитися. Тебе примушують їсти частіше, ніж хочеш. Більше, ніж можеш [тут сповідь уривається].
Сноформа2