М’яса траплялося багато, червоного й зеленого, в різних формах і комбінаціях — таким чином йому надходили всі необхідні білки й речовини. Найбільше м’яса було після свят, третього і четвертого дня, іноді цілий тиждень, за що він шанував календар, передусім релігійний, особливо в тих частинах, де належало розговлятися. Про свято святого Мартина він довідався щойно зараз, пошкодувавши, що його не святкують у нього на батьківщині.
Батьківщиною для нього були батьки, яких усіх він любив, а вони любили його, кожний на свій неповторний лад. Батьківщиною були стіни, серед яких виростав; явір, про який тужливо співав, гойдаючись то вліво, то вправо, Петя, його татусь, і те справжнє дерево, рясно всіяне серцями-листочками. Батьківщиною був також певний період його життя, від першого опритомнення і, по суті, до останніх років. Його батьківщиною були лава, де спав, і контейнер, звідки видобував поживу.
Мартина він заповажав за гуску, яку цей святий ховав для нього в контейнер, щоразу в інший. Це було схоже на гру, він приймав її, і так вони бавилися. Мартин щедро напихав гусці в задницю рис і яблука. Іноді дарував йому цілу, іноді шматок, бувало, погрижений.
Наївшись, він уявляв себе меценатом, який на честь святого Мартина фундує по цій чужій країні, що розпростерла йому назустріч смітникові обійми, храми з ошатними дзвіницями, що довго і вдячно бамкають. Той бамкіт звучав щоразу по-іншому: коли був голодним; коли, ситий, розмріювався; коли одного разу, наївшись грибів, конав у незнаному до тих пір піднесенні, перетворившись на дзвін, який, ширяючи то в один бік, то в інший, заливався райдужною мелодією.
Рука намацала пакунок. Він на доторк збагнув її, розкіш — залютовану в поліетилен полядвицю. Під світлом ліхтаря полядвиця виглядала, немов на операційному столі. Він обертав її в пошуках терміну зберігання. Знайшовши, став лічити, проте дні нічого не означали, вони пливли, мов кораблики, яких він ніколи не стримував. Під-натужився і почав пригадувати. Й тут йому стала в пригоді газета за понеділок, дев’ятнадцяте. Понеділок був учора, отже, двадцять першого настане завтра. Йому уявився буханець духмяного хліба і цибулина. Чи тому, що цибуля була надміру пекуча, чи з якихось інших причин, на очі навернулися сльози.
Смітник був його креативним шеф-кухарем, автором ні з чим не зрівнянних меню. Навіть якщо меню не подо-балося, він ніколи не скаржився. Він звик до екзотики і несподіваних поєднань. Міг укласти кулінарний «ПУ-ТІВНИК-СМІТНИК. 100 найсмачніших знахідок». Його запросили б вести щоденну програму: «Ножем із бомжем» — великий смітник посеред студії та він, який виймає необхідні інґредієнти.
Він, який рідко мріяв про успіх, зітхнув. Та навіть така невинна мрія не минула йому даремно — вже наступної миті на нього впало прокляття.
— Що там?
— Полядвиця, — відповів він і стрепенувся: якщо відповів, отже, було запитання; якщо ж було запитання, був хтось, хто запитував. Він хотів заховати полядвицю, але було вже запізно.
— М ’ясо?
Невідомий хтось продовжував ставити запитання, хоча й так зрозуміло, що полядвиця — м ’ясо. У тоні вчувався притиск, майже зневага, а життя навчило його, що тони означають більше, ніж слова.
— М ’ясо, — відказав якомога байдужіше.
— Зле.
Ще б пак! Для кого зле, а для кого добре.
— Дурня, — підтримав він незаслужену дискредитацію полядвиці, намагаючись одночасно заштовхати її до кишені, куди вона, з огляду на розмір, не лізла. Він міг би, звісно, поділитися здобиччю, як ото святий Мартин із ним гускою, одначе боявся, віддавши шматок, утратити все.
А якщо голос не сам і за ним чаїться камарилья похмурих і готових на все голосів? Застерігав же хтось із великих: «Не ходіте, діти, в Африку гуляти!» «А що таке Африка?» — тоді він був замалим і не знав, що таке Африка. «Така метафора». — «А що таке метафора?» — «Щось таке, щось таке...» — пояснювали і не могли пояснити батьки, з чого він зробив висновок, що Африка — це щось неймовірне, від чого перехоплює подих. «Рай?» — запитав він, бо вже тоді від мандрівного проповідника, який прибився до їхньої сім’ї, чув про нього.
Рай нагадував сад, де росли яблука, по які вони, не дуже то й криючись, ходили. По своїй дитячій безпосередності, що визріла згодом у дорослу наївність, він уявляв Рай міс-цем, де разом із яблуками ростуть сардельки, а в пору цвітіння розпускаються солодкі кошички зі збитими вершками — достоту такі, як у вітрині кондитерської, біля якої він не раз зачаровано зупинявся. «Рай», — підтакнули батьки. На таке підтакування він мав, одначе, наготовану пастку: «Якщо Рай, чому не можна ходити туди гуляти?» — «Можеш переїстися смаколиків, і тебе знудить», — казав зі знанням справи Калістрат. «Без батька не можна», — втручалася одна з його матінок, і сімейний консиліум поквапливо спрямовував розмову в інше русло.