Exegi monumentum
Він, якому диня додала хоробрості, покинув закапелки і вирішив, тобто вирушив на вулицю Головну. Вулиця Головна не потребує протекції. Її візиткою є її назва, а вона сама — візиткою міста, крізь яке пролягає, тягнучись від кільця до кільця і під геометричним кутом зору будучи діаметром, складеним із двох радіусів. Посередині вона опуклюється, утворюючи майдан, що також називається Головним — бо як же інакше?
На Головному майдані розташовуються по колу парламент, ратуша, банк, театр, музей. Вулиця Головна — пішохідна зона. Музиканти шкварять цигик-мелодії, серед роззяв сновигають злодії, у вітринах крамниць тріумфують товари, линуть на крилах кохання пари, екзотичні дерева шумлять шевелюрами, і херувим, не соромлячись, люрає. Зрештою, він не поет, щоб оспівувати вулицю. Нехай її оспівують горобці, що частуються крихтами.
Він не історик, щоби писати її історію. Його ноги вписують в історію вулиці кренделі. Він іде. Так, як співається в пісні : « Я йду. Я у сні і наяву йду ».
Вулицею Головною він іде з невимовною насолодою. «Я турист», — каже не без вдоволення, і немає брехні, що була би більшою правдою. Його зачаровують пам’ятники, яких ще вчора на вулиці Головній не було, крім херувима, що люрає. Біля нього він ніколи надовго не затримується, остерігаючись звинувачень у педофілії.
В процесі власного люрання йому до вподоби, як темніє, мокріючи, стовбур дерева. Таке єднання його просвітлює. На вулиці Головній він на це не наважується, дарма що там ростуть дуже гарні, доглянуті, кучеряві дерева. Заздрячи херувимові, похапцем вмивається херу-вимовими сциклинами.
Туристи не шкодують херувимові дріб’язку. Йому за його люрання ніхто й монетки не кинув би. Якби він отак добув серед пішохідної зони брандспойт, його давно загребли б.
Вночі він занурює в херувимовий горщик руку і, бабра-ючись у хлюпотливій рідині, визбирує монети. Сповнений вдячності, цілує херувима в залюрану цюрку. Що він робив би, якби не цей тут ангелик! У мороз він обхоплює цюр-ку руками і хухає — хоч скільки хухає, звідти не витікає жодної краплі: взимку херувими не люрають. Температура голого херувимового тіла з бронзовими пиптиками, щічками і кучерями уподібнюється до температури навколишнього середовища. Колись і він був таким, щоправда, не металевим.
Він іде від початку до кінця і лічить. Заки доходить від кінця назад до початку, пам’ятників, яких налічив одинадцять, стає вже дванадцять, не рахуючи херувима, який — окрема історія. Що за складна наука арифметика? Тепер, пройшовшись знову від початку до кінця, він налічив їх десять. Розчарувавшись у лічбі, зосередився на розгляданні. Хіба, врешті, не все одно, скільки їх? Багато, бо славне місто, де жили і творили світочі. «Велети», — виправляє себе, бо «велети» йому раптом видається доречнішим, хоча пам’ятники вищі за людський зріст лише тому, що стоять на п’єдесталиках. Одначе він наполягає на «велетах». «Це в переносному значенні», — пояснює він собі. Він теж міг би бути серед таких велетів, бодай у переносному значенні. Ех, зітхає він, але тут його увагу привертає ворона.
Птахи полюбляють кружляти над пам’ятниками, опускаються на плечі та голову, метушаться і гидять. Птах на пам’ятнику виглядає настільки природно, що годі сказати, був він частиною задуму чи опинився там випадково. Відповідальні особи проганяють птахів із пам’ятників березовими мітлами і довгими палицями, непристойними жестами і лайливими словами. Приставляють драбину і, стогнучи, зішкробують послід. Ось і зараз — була вона, ворона, частиною задуму, чи прилетіла з власної ініціативи?
Він чекав. Ворона не рухалася. Підступивши ближче, погрозливо каркнув: «Карр!» На підтвердження серйозності своїх намірів недвозначно махнув рукою. «Якщо вона справжня, полетить геть. Якщо ж мідна, то й далі сидітиме», — світлі думки снувалися в його голові.
Підступив упритул, замалим не перекинувши цоколя. «Ану геть!» — рикнув, насупивши брови. Не маючи ні віника, ні ковіньки, ні парасолі, вдруге здійняв правицю. Коли здіймав, накотилась на нього непоясненна лють.
Не на жарт розійшовшись, переплутав ворону з сорокою. «Зараз я оперіщу тебе, сарако!» — «сарако», колись він вчив у школі вірш із таким словом; він не знав до пуття, що воно означає, але відчував, що тут воно більш ніж доречне.
Тієї миті пам’ятник також здійняв руки. Не тільки здійняв, а змахнув і зарепетував, і ворона з його плеча впала на ґранітну шахівницю пішохідної зони.