Марилося йому, що він славетний король Бе-Моль, який має найкращих підданців, вимайстровує їх власноруч, відтинаючи й пришиваючи руки та ноги. Прокинувся від ніжного доторку скальпеля і загорланив.
Схилений над нашим героєм професор патологоана-томії відсахнувся назад, заточився й осів, неприродно заокругливши очі, в яких мовби закарбувався незмірний подив людини, яку, здавалось би, ніщо не мало дивувати на цьому світі.
Студенти розбіглися, занедбавши медуніверситетське навчання, зі стін-ґалерей адміністративного корпусу зневажливо дивилися їм услід благородні обличчя славетних ескулапів, а в скляних шафках-вітринах виблискували нікому не потрібні медичні знаряддя — від найдавніших часів до наших днів. Хто оклигав, перевівся у спокійніші заклади — колишніх студентів медицини бачитимуть у духовних семінаріях і за партами філософських факультетів, де їм розповідатимуть про життя вічне і скороминуще.
Він теж хотів іти геть, однак його переконували, що він труп, спершу наполегливо радили, відтак уклінно наполягали залишитися. «В ім’я науки, ляжте назад на стіл», — благали його, розпатякуючи про боротьбу з епідеміями, лабораторні заняття, молоде покоління («Де воно?» — хотів запитати він і сам же відповісти: «Розбіглося»).
Він побачив басейн, кінцівки та інші частини нікому не належних, знепритульнених тіл, що заважали йому вночі досхочу викупатись. «Ні», — сказав він, після чого уклав ЗАПОВІТ, текст якого наводимо повністю як зразок лаконічного стилю, на який наклала відбиток утилітарність доби, в якій компонувався:
«Заповідаю поховати мене у сирій землі, не скидаючи одягу, що буде на мені, щоб тіло моє, яке натремтілося за життя, не мерзло ще й після смерті. Усе, що я мав (а понад те не було в мене нічого), розподіляю по справедливості. Плоть — хробакам, хай перетворять її на землю, хай виросте в тій старанно розпушеній благодаті квіточка, гіацинт або тюльпан з цибулинки, туди покладеної (хай зрошує її дрібен дощик). Душу ж ввіряю турботливим рукам Господа. Додаток 1 (єдиний). Цей Заповіт є одночасно вірчою грамотою».
На вистеленому подрібненою корою ліжку спалося м’яко, з клумб долинав запах фіалок. Сьогодні його спальня складалася з двох стін без бра і стелі без люстри над головою, входу без дверей та вікна без шиб, все з чистого дерева. Сяєва вуличного ліхтаря, що млоїлося у вікно, було більш ніж достатньо, щоб спати і не боятися.
Йому сниться жарівка на коридорі, яку забув вимкнути. Він нестерпно мучиться, не знаючи, як до неї добратися, доки врешті здогадується, що треба найперше встати. Він хоче підвестися й вимкнути, нічний легіт, запахи квітів і тиша розморюють його, його тіло само по собі, а він сам по собі. Неспроможне поворухнутися, воно лежить, мов лантух, тоді як його свідомість впивається пахощами. І кудись дедалі глибше провалюється. Як грішники в геєну вогненно-роззявлену, де булькають казани, повні смоли киплячої та гиді всілякої сплячої, провалюється він у сон...
Він у саду. В такому саду, де цвітуть квіти. Де все у суцвіттях. Він, садівник, квіти вирощує та доглядає. Не рве і заказує рвати. Бо квіти, як ми, мають тіло і душу. Він каже: «Я їх боронити мушу». Він мріє про світ, зітканий із рослин, в якому рослиновий увесь його плин. Про людей, що мешкають у будинках-келихах. Про незнаних квітів чарівні пелехи. Про квітку сонця, що розкриває проміння-пелюстки. Про п’янкого повітря барвисті згустки. Півонії та пеларгонії. Крокуси, орхідеї. Квіти-надії та квіти-ідеї.
Щось його насторожує, відволікаючи від праці садівника. Вітер не віє, листя не шелестить. Тривожно завмерла бузкова мить. Бачить, як вдирається в тишу стороння рука, тягнучись до його орхідей, квітів-надій і квітів-ідей. Він розгублений, що робити і до кого на сполох бити. Стискаючи садівничі ножиці, підступає до незримого злодія, прокинувшись за півкроку до, мабуть, єдиного у своєму житті, не враховуючи набридливих кусьок, душогубства.
Зіп’явшись на ноги, очманіло вслухається в тишу. Лягає, і тиша, тиха- тиха, заколисує його знову. Йому сниться, що живе він на сьомому поверсі багатоквартирного дев’ятиповерхового будинку. Над ним Стьопа з Наталкою. Він чує, як порипує, гойдаючись, ліжечко, а Наталчин голос наспівує колискову: «Люлі-люлі, летять зозулі, за ними лелеки далеко-далеко...».