Вранці на свій превеликий подив він виявляє, що хатка має ще один, названий другим, поверх, накритий дерев’яним дашком у формі червоної пірамідки-пагоди з ледь вигнутими краями, на покуттях дракончики, що нагадують морських коників. Стає навшпиньки, зазираючи у віконце, але віконце порожнє. На стоянці поблизу будиночка кольоровий автомобіль з кермом, бортами й колесами. Місце водія вільне, пасажирів також катма.
Насичений вологим нічним повітрям, він іде й похитується, відкриває хвіртку й виходить, щоб, обернувшись, прочитати назву, де ночував: «МІСТО СОНЦЯ». «Я ночував у Місті Сонця», — усміхається, дивуючись каламбуру, згідно з яким у місті сонця буває темрявно.
Невдовзі місто окупують діти — воно їхнє, хатка-пагода на курячих ніжках, автомобіль і слоник. І гойдалка, щоб гойдатися. «Дякую Вам, діточки, — каже розчулено. — Ви мої добрі янголи». Де інакше він спромігся би на такий доступний нічліг?
— Мамо, мамо.
— Що доню?
— Бом! Бом!
— Ж.
— Мамо, мамо.
— Що, доню?
— ЖЖ, ЖЖ.
— Так, доню, так.
— Дякую тобі, доню, — каже він й упевненіше наддає ходи.
Товариство
Було в нього й інше товариство, хоча не було другого поверху — принаймні такого, на якому б хтось жив. Конструкції, що слугували притулком, були одноповерхові,
мінімалістичні, щоправда, з вигодами. Душ відкручував Господь Бог своєю десницею, іноді в міру, іноді засильно, й тоді доводилося ховатися під накриттям.
Туалет був у стилі деревної кори, автентика, килимок перед туалетною мушлею витканий зі щирої трави небесними аріаднами, з візерунками — ромашками і куль-бабками. Він присідав, дув на кульбабку перед собою, що одночасно з естетичною насолодою сприяло звільненню від баласту, відривалися парашутики, він шепотів: «Летіть! Летіть!», вітер підхоплював їх, і вони летіли, елегантні балеринки і балерини.
Туалет був кущами, в яких цвірінькали горобці та виспівували шпаки. З ароматом троянди й жасмину, що перебивав сморід. Вдосвіта його вітав соловей, він казав солов’ю «Дай Боже, небоже!», перевертався на інший бік і спав — життя від нього нікуди не втече, квіти цвістимуть і листочки розгортатимуться, вони в нього мудрі та само -стійні.
Лекція
Майже всі культурні заходи слід було завдячувати неприбутковому доброчинному об’єднанню Ен. Джі.Оу «БоМже, помагай!» Культурна програма сувоїлася доволі широко, їх везли автобусом на сто сорок шість волоцюго-місць (дев’яносто звичайних, згідно із держстандартом) з гармошкою посередині, яка впродовж їзди марно силкувалася нашукати щось на зразок мелодії. Коли ніс автобуса був уже за перехрестям, хвіст щойно на нього виїздив, боязко озираючись, аби з бічної вулиці не вискочив, бува, який-небудь ошалілий фертик.
Вони витріщувалися з вікон на місто. На будинки з ранньомодерною майолікою та еклектичною ліпниною, перші поверхи будівель із барами, бутиками і трафіками, офіси й реклами, мости й роздоріжжя, парки та бульвари, річку й вигадливі парапети мостів над нею, зазираючи, бачили небо та білу хмарку, що зачепилася за шпичак хмародряпа.
Директор об’єднання, який любив їх і супроводжував, задоволено дивився на припалі до вікон мармизи. Він бачив, як вони непоквапом розпромінюються, його сіромашки, яким присвятив своє харитативне життя. Автобус сигналив клаксоном з трьох сурм різної довжини, прилаштованих збоку за вікном над капотом, на мить у салоні наставало пожвавлення, потім усі знову припадали до вікон.
Автобус під’їздив. Директор постукав вказівним пальцем у мікрофон, мовби струшував попіл із цигарки, гучномовці поширили стук салоном, пасажири відірвались од вікон і з уважною запитальністю спрямували свої погляди вперед, де, обернений до них обличчям і тримаючи мікрофон у руці, стояв директор, їхній ґід і янгол, який опікується.
«Шановне товариство, — директор щоразу так звертався до них, — сподобилося!» Йому зааплодували, і він вів далі: «Ми прибули. Зізнайтеся щиро — чи були ви такими впевненими? Чи не тривожили сумніви — доїдемо / не доїдемо? Доїхали!» Директорові знову заплескали. «Перед вами виступить лектор», — додав директор, коли аплодисменти вляглися. «Ректор?!» — вигукнув Хтось насторожено.
Із Хтосем він познайомився в цьому ж автобусі, одного з попередніх разів, коли отак їхали і доля посадила їх поруч. Хтось досяг у цьому житті багато — вступив до академії, звідки його відрахували наказом ректора. Наказ, потертий і засмальцьований папірець, Хтось носив іще роками при собі, доки той стерся на порохно. Хтось переконував, що його підло викинули через те, що він плутав сонорні, не розрізняючи «р» і «л», як у деяких східних мовах. «Це дискримінація! — ще й тепер, згадуючи той неприємний момент, вигукував Хтось. — Я цього так не залишу!» Інші казали про Хтося, що його відрахували за неуспішність.