Кити полюбляють купатися. На відміну від людей, кити купаються вранці, вдень, увечері. Вночі, коли люди сплять, кити далі купаються, і не думаючи вилазити на берег. І чому тільки вони брати наші молодші, якщо старші від нас на мільйони років? Скільки нулів має мільйон, він згрубшого знав, достеменно не уявляючи, скільки це часу. І всі ці мільйони років вони сидять у воді.
Ворог у китів один — людина: вона переслідує, наздоганяє, вбиває. Людина побудувала китобійне судно. Коли браконьєри заряджали гарпун, залом прокотився свист. Коли гарпун простромив кита, від тупоту все навколо несамовито загуркотало.
В екран полетіло тухле яйце. Хтось жбуронув камінь. Яйце влучило китобійникові в брову і, розбившись, потекло по екрані. Найжорстокішому браконьєрові камінь прохромив груди, утворивши чорну рану, після чого фільм зупинили, в залі ввімкнулося світло і на сцену вибіг директор кінотеатру.
Директор лаявся і показував на діру, встромляв туди з розгону кулак, мов боксер, який добиває суперника, просив більше такого не робити. «Якщо, — застеріг директор, — ще хтось щось устругне, фільмів більше не демонструватимуть».
Наступним був сюжет про лелек. Спершу була трава, і було її зелено та багато. Вона росла і росла, заполонивши поволі екран, доки раптом безслідно зникла.
Замість неї засяяло в блакитному небі сонце і попливли кучерявенькі баранці — наче то вони зжерли її. Ген-ген летіли клином лелеки. Спершу летіли, потім стояли в гніздах. І було гніздо, щойно покинуте. І чекав у ньому лелека — на лелечиху. Після повідомлення про її трагічну загибель птах шугонув увись, впав і розбився.
Як саме це виглядало, він не побачив, інстинктивно затуливши очі долонями, як і чимало тих, з якими приїхав у кінотеатр.
Глядачі плакали, йому теж хотілося плакати. Ніхто не соромився своїх емоцій. Він гадав, що їм покажуть кінокомедію. Їдучи сюди, вони всі так гадали. Він налаштувався на регіт, а довелось завивати.
Наостанок були ведмеді з темними плямами в білому хутрі. Від самого початку цей сюжет не віщував нічого доброго. Він авансом пустив сльозу, тоді як, причавленому безпросвіттям, йому хотілося лише трішки надії, якого-небудь промінчика — чогось, що бодай на мізинець зігріло би.
Коли вони помруть, він цього не переживе — він уже готував себе до найгіршого, а на душі шкребли безутішні котики. Ех, показали би кінокомедію — стару і французьку: їхав сюди в доконечній потребі розреготатися, бо тільки так розговлялось його стиснено-соматичне єство, тоді як шлунок волів, частіше, однак, волав шинки-шпондерка, квилячи, наче та Ярославна: рано, удень і ввечері, а не раз — серед глупої ночі.
Тим часом панди — так звались ведмедики — гралися, бешкетували, катулялися; кінець кінцем, пожирали бамбук. З двадцяти з’їджених кілограмів шістнадцять у процесі цнотливого випорожнення верталося у природу, чотири осідало в кендюхах. На десерт — лілії, крокуси, гусениці. Бідолахи харчувалися лежачи, розчепіривши лапи.
Раптом їм запраглося чогось більшого, глибшого, оду-хотворенішого. Їх вайлувато-зворушливе парування було показано великим форматом, в усій красі і деталях.
Цей останній сюжет викликав різні емоції: одні раділи, мов діти, інші зворушено шморгали і втиралися рукавами. Й було чого: в мічених смертю єствах тварин, до яких усі вони встигли проникнутися симпатією, тріумфувало життя з його невеличкими втіхами, що і їм, глядачам, були не такі вже й чужі.
«Все-таки є вона, справедливість, — думав він. — Ще сяє промінчик у темряві».
Юрський період
Іншого разу він встиг лише поцілувати автобус. Йому було так, мовби відчалило його життя, і за кращої нагоди він неодмінно занурився б у це вагітне солодкими глибинами зі щемкими рифами порівняння.
Й ось він подався услід за ним, життям, що котилося в той самий кінотеатр, де він уже був. Ходака було далеченько, він втиснувся в рейсовий автобус, який невдоволено забурчав, змушений транспортувати ще й його.
— Чого бурчиш? — запитав він.
— Що? — скипів пасажир поруч.
— Нічого, — знітився він.
— Я теж так гадаю, — просичав пасажир. Привітності йому, звісно, не бракувало.
Контролю він не боявся. Колись його зловили. «Ваш квиток?» — запитав контролер, чіпляючи на вилогу іменний жетон. «Квитооок», — мовив він протяжно, з непідробним подивом. «Квиток», — повторив його візаві. Зазвичай у нього не вимагали квитка. Просто вдавали, що його немає, що трохи ображало його, а трохи тішило. Попервах він, який не любив інтриг, обурювався, вважаючи, що про такі заходи, як перевірка квитків у громадському транспорті, належить повідомляти заздалегідь; поступово, однак, збайдужів — людина до всього звикає, до того ж не тільки він послуговувався відсутністю квитка. «Він сам квиток», — знизували плечима контролери і, погиготівши, рухались далі.