«Я квиток», — сказав він. «Облиш його, — мовив контролерів напарник. — Ти що, не бачиш, що в нього кука на муню?» — «В мене не кука, — обурився він. — Я квиток». — «От ми тебе зараз і прокомпостуємо», — чи то пожартував, чи погрозив контролер. Вони його, звісно, не компостували — тільки так, полякати хотіли. Навіть якби зібрались оштрафувати, записали адресу і надіслали квитанцію, він давно вже спатиме в іншому підворітті.
Автобус зупинився, не доїхавши до кінотеатру, проте він розпізнав вхід у фойє і довго мудохкався, шукаючи потрібних дверей. Просувався темними порожніми коридорами, якими бігло, випереджаючи його, відлуння його власних кроків. Час до часу він мацав стіну.
Двері знайшлися в самому кінці, і не було нічого легшого, ніж у них впертися. Від дверей вели східці, об які він перечепився і впав. Як підводився, побачив над собою пащеку — такої гігантської він зроду не уявляв. Накрившись руками, зірвався й понісся.
Потвори погнались за ним, з усіх кутків долинав їхній моторошний рев. Мало не розгативши лоба, шарпнувся в інший бік, де його зустріла така сама холодна стіна. Аж коли таки стукнувся, прийшло усвідомлення, що з пастки, в якій опинився сам на сам з монстрами, немає виходу.
Він закричав. Довго й несамовито, кудись, як йому здавалося, провалюючись. У якусь спіраль, як на дитячих майданчиках, лише не було їй кінця.
І тут на нього зацитькали : « Чшшшшшш, чшшшш ». Чи -ясь рука потягла, садячи в крісло.
— Це динозаври, — прошепотів хтось.
І він зрозумів, що всі вони, як і він, у небезпеці. Тільки вони посідали й понишкли, тоді як він метався й галасував. Щось негаразд сталося з його інстинктом самозбереження. Аж тепер до нього дійшло, що гасаючи і репетуючи, він тільки розпалював апетит — потвори реаґували на рух і звук ; нюху, судячи з усього, вони не мали.
Якось директор фундації приніс книжку, грубу та ілюстровану, де писалося про монстрів, які колись давно населяли Землю. Вони гортали ту книжку з великим подивом, занурювались у мезозойську еру тріасового і юрського періодів, йому плутались імена, мерехтливий калейдоскоп диплодоків, брахіозаврів, трицерапторів, за-вро- і тероподів. Він жував ці слова, мов екзотичний харч, незвичний для його язика і смакових закінчень.
Їх цікавило все — що динозаври їли, як піклувалися про потомство (у цій частині вони мріяли про яєчню з яйця динозавра і сперечалися, скільки людей змогли би насититись нею, а також: «От би завести якого-небудь компсогнатика і ходити з ним на прогулянку!»), хто їхні предки, якими були повадки, чи правда, що динозаври вимерли (останнє, як він щойно переконався, не відповідало дійсності).
Подорож на Борнео, або ж Калімантан
Одного разу він прокинувся на Борнео, куди його, мов зкораблетрощеного Робінзона, занесла хвиля сну. Не пам’ятав, що і як. Йшов, йшов і дійшов. Зазвичай на Борнео йдеться довго, дуже довго, летиться дирижаблями і пливеться гідролайнерами. Про авіарейси на Борнео оголошують у холах аеропортів. На Борнео летять відпочивати і досліджувати природу, прогулюватися пальмовими алеями і збирати на узбережжі мушлі.
Нещодавній перегляд фільму про життя флори і фауни сам по собі ще не робив його ні юним натуралістом, ні збирачем дивоглядних дарів. Крім того, як уже сказано, він не летів. І не плив. Він — не літак. І не корабель. Він добиратиметься на край світу пішки — хай це протриває хоч сто сорок дев’ять років.
Якби був письменником, сотворив би трилер «Трамваї на Борнео не їздять». Але він не письменник, так собі — герой. Не з тих, які роблять подвиги, а з тих, про яких складають історії — «Історія однієї хвороби, що називалась життям». Крім того, де ґарантія, що на Борнео трамваї не їздять? Звідки йому знаття про пастку трамвайного речення, яке, наче сланець, розпластовується на «де?» і «куди?». Він неодмінно вибрався б, як рятувався з усіх інших халеп. Й усе-таки він прибув на Борнео — компанією DREAM AIRWAYS, пасажиром спартанського класу.
Це ж треба — прокинутись на Борнео, а не під мостом! Заснув невідомо де, а оговтався під порогом, над яким нависав дах із сухого бадилля. Його здивувало, що двері, хоча й пошарпані, може, навіть поточені шашелем, мають клямку. Класичну металеву обшмульгану клямку, на яку він, довго не вагавшись, натиснув.
Двері не відчинялися. Він налягав плечем, рухав і торсав, доки врешті засапався, спантеличений разючою невідповідністю між ліплянкою під бадиллям та дверима з клямкою і супернадійним замком.