З того, що в Раю два, а в Пеклі аж дев’ять поверхів, він зробив висновок (він уже й до цього переконувався у перспективності розумових зусиль), що грішників незрівнянно більше, ніж праведників.
Правду кажучи, поки що він був сам і нікого іншого, крім свого дуже схожого до себе віддзеркалення у воді, не побачив. А Кузя і Жора? Що знав він про них? Хіба їх смерть не спокутувала гріхів і найбільшого з-поміж них — життя?
« Жоро!» — погукав він. «Кузю!» — покликав удруге. Мовчить Жора. Нічого не скаже Кузя. «Де ви, паразити, виходьте!» — заохочує він, проте ні Жора, ні Кузя не виходять. І не озиваються. І його власний погук також не озивається: на Борнео немає відлуння. Лише птахи защебетали на терцію голосніше, а в зеленому листі зашурхотів Змій — той, що спокусив першу людину. «Жоро», — сказав він уже тихіше й не так упевнено. «Кузю», — покликав. Друзів своїх, з якими вирушав у путь…
Потім знову було, як перед тим, і він блукав серед живності та рослинності, доки раптом клацнув замок, двері відчинилися і Борнео заполонили відвідувачі. Вони безсоромно клацали фотоапаратами, наче Рай — екскурсія, влаштована туроператором, з груповими знижками, олін-клюзивом і не завжди приємними несподіванками.
Він вдивлявся в їхні обличчя, намагаючись розпізнати Жору і Кузю й інших приятелів своїх, проте не було їх у цьому безцеремонному табуні метушливих щасливців.
Представники всіх континентів зібралися тут — Бог до всіх ставиться з однаковою турботливістю. Хіба не Він вигадав кольори шкіри, відтінки волосся, форму очей — а скільки ще всього так і залишилося в шухляді... Іноді Він висуває її, роздивляється забраковані проекти — невже це Він їх відкинув? Морщить чоло, силкуючись пригадати причину.
Він упевнений в існуванні дверей, що ведуть прямцем до Всевишньої канцелярії. Він шукає їх серед густої рослинності, в срібних павутинних мереживах.
Вони відчиняються самі — від одного доторку…
Утрачений Рай (Paradies пердю$)
Так ось який він, Рай. Після всіх цих необлікованих годин у святая святих, де скасовано час, він нарешті побачив, як виглядає конструкція ззовні: асиметричний куб зі скла й металу, до дверей якого вела асфальтова стежка, свіжо і дбайливо підметена.
Ось так він утратив Вічність. Без дерева спокуси. Елементарно помилившись дверима. Над стежкою, дивлячись на нього (як йому здалося, осудливо), сиділа руда мавпа, походжали пави, сурмив у хобот слон, а в ставку вовтузилися байдужі до його розпачань бегемоти. Верблюд жував жуйку, і тер спину об землю бізон.
Нога гнідого коня
Утративши Рай, утрапив до пекла. Смикнувся, одначе дорогу перегородив турнікет — повернення не було.
Був вечір та було холодно. Згадував Борнео — ставало ще холодніше.
Перед тим як опинився там, добігало кінця літо з грушею-бородою, персиком-щокою, кабачком- носом, кукурудзою-вухом. Випадали волосини-черешні, бралися золотом локони-виноградини.
Коли вийшов, осінь відчутно облисіла, і тільки зелен плющ вився вгорі над потилицею.
Ніч запопала в дорозі.
Вклався на перших сходах.
З утоми і розпачу все переплутав.
Спершу заснув, а вже потім вечеряв. Зазвичай намагався повечеряти перед тим. То був містерійний момент у його житті: один він спав, інший — гарував у поті чола хробаком на фермі. Ось і зараз. Один він спав, другий, теж він, влаштував трапезу.
Кінь лежав і дивився на нього. Він підійшов ближче, проте тварина не зворухнулась. Схопив за копито, а відірвав ногу. Сів і поклав її собі на коліна.
Йому здалося, що кінь спостерігає за ним. Він повернувся боком, проте кінь все одно бачив його. Він устав і перетягнув ногу за пагорб, щоб нарешті спокійно підкріпитися.
Відкусив клапоть м’яса зі шкірою, потім ще і ще. Наминав, ковтаючи непережовані шматки, наче хтось зараз відбере їх у нього.
Раптом згадав, що спить. І він, який не спав, розтермосив того, що спав, аби почастувати його кониною. А коли протер сліпні й угледів замащений кров’ю рот і побачив у своїх закривавлених руках кінську ногу, з нього вирвалося жахливе горлання.
Напис, викарбуваний на таблиці праворуч над сходами, повідомляв:
«У цьому будинку, як монарх витанцьовував польки, а монархія корчилася в судомах, розташовувалися конюшні. Перехожий, вслухайся — ти почуєш характерне іржання. Воно розповість тобі про часи, не варті оплакування».
Він біг.
Біг і не зупинявся.
Біг, затуливши вуха.
Якнайменше волілось іржання.