Вівісекція
Мжичка перетворювала без того короткий день на вечірні сутінки. Все було мокре і слизьке — тротуари, стіни, повітря. З проїздів віяло непривітною вогкістю. Світло ліхтарів зменшилося до блідих невиразних плямок в тумані.
Споночіло. У цих кварталах ніхто не мешкав. Люди тут працювали, призначали побачення, робили ставки, підписували контракти. Вночі тут гніздилася пустка. Вітрини і вікна скидалися на гробівці, з яких млоїлося тьмаве жев-риво поминальних світильників.
Він просувався, намацуючи шлях. Мур — скло — мур — скло. З одного вікна світла сочилося більше, і він припав до шибки, наче звідти простягне йому назустріч руки ря-тунок — той самий По Рятунок, який так і не дочекався Жори.
Його поглядові відкрився просторий покій з масивним столом і люстрою, що звисала над ним.
За столом вмостилося химерне товариство. Було видно, як воно застигло в чеканні. Невдовзі четверо кремезних фраків внесли одр й, описавши повільно-врочисте коло, помістили його на столі.
В головах і з боків одр було вкрито трояндами. Під загальне мовчання та пієту найвищий на зріст і най-кремезніший вирізав квітку і переможно підніс її на кондитерській лопатці, на що присутні, дами і кавалери, екстатично заплескали в долоні. Поволі троянди опинилися на тарелях. Він бачив, з яким апетитом їх поїдали.
Коли справа дійшла до мерця і молодики в білих шатах з емблемою макабричної секти (він ніколи не любив сект, товариств і спілок) встромили ножі в бездиханне тіло, відпанахавши половину воскового лиця, він сповз додолу і поспішно втратив свідомість.
Не знав, скільки часу спливло. Його життя мало всі шанси завершитися на такому-от бенкетному столі, а не під муром, не кажучи про паркову лаву.
Сяк-так оговтавшись, поповз навкарачки під злощасним вікном.
Коли підвівся, нікого ніде не було. На стіні в чорній рамі з золотою облямівкою красувалось ЦУКЕРНЯ, відтак «ексклюзивний постачальник імператорського двору», під ним «марципани, пляцки, тістечка, особливі замовлення». На «особливих замовленнях» під шкірою подріботіли мурахи.
Ще раз непритомніти він не бажав.
Архів
Стало збіса холодно.
Кучугури снігу замели стежки і дороги, під’їзди до брам і сходи крамниць.
Хуртовина витрутила їх з-під мосту. Інші пішли раніше, розбрівшись хто куди. Вони ж утрьох поклали не розходитися — головне триматися разом.
Запропастився директор благодійного фонду, їхній життєствердний опікун. Начебто його оголосили в розшук; або він полетів на Маледіви (він ніколи не чув звороту «полетіти на Маледіви»); ймовірніше, однак, що лежить під крапельницею. Не знаючи, що з того правда, не вірив у жодну версію.
Зрипував сніг. Навколо ліхтарів танцювали білі комахи. Вітер гойдав напнуті між будинками дроти.
Снігу сипало дедалі густіше. Білі комахи впивалися в очі, утрьох вони прокладали шлях навмання. Перед ними виринали мури і входи. Високі мури і замкнені брами. Коли хуртовина подужчала і він утратив своїх товаришів, а вони втратили його і один одного, всі троє зупинилися, взялись за руки і більше не розлучалися.
Можливо, проверстали багато. Або сміховинно мало. У такій завірюсі мало — це вже багато. Зрештою, не знали, де вони. Якби надумали повернутися — одначе, куди?
Назад — це там, звідки прийшли, звідки їх витрутила зима. Вони йшли туди, де зими нема. Де немає хмар, і нема хуртовин, і не треба боятись поганих новин. Де відпала потреба в прогнозі погод і прогноз замінили показом мод. І коли до дір заносився шаль, з ним розлучитися їм не жаль. Не турбує дрібницями черевик, чоловік там босоніж ходити звик. І не жовкне, не в’яне, не сохне трава, позаяк там літа принаймні два. А між ними одна або дві весни. І зелені навіть побачені сни. Вони йдуть уперед, вони йдуть туди, де на них чекають солодкі плоди. О туди, о туди їх мерщій поведи! Замітач замітав позаду сліди.
Сніг припинився так несподівано, що вони ще якусь хвилю продовжували йти, кутаючись і затуляючись. Під ногами порипувало. Було так темно, хоч в око стрель.
Тим часом рипів не сніг, а підлога, й вуха одного з них, колишнього вчителя музики, привернули до цього факту увагу двох інших.
У восьмирічці, куди його спершу водили батьки, а згодом ходив сам і де у вестибюлі висів плакат, з якого його просвердлював погляд вусатого дядька («Учітеся, навчайтеся!»), йому сказали, що слон відтовк його вуха. «Мамо, мамо, мені слон вуха відтовк!» — він ошелешив батьків, схвильований не так браком музичного слуху, як уявленням про слона, якого не пам’ятав. «Це у твого вчителя язик задовгий», — непривітно відбрив батько. «Природа схибила», — пояснив другий. «Таке буває», — докинув третій. «Чого тільки не буває?» — риторично підсумував четвертий. Засинаючи, він чув, як його татусі домовлялися нам’яти вчителеві музики боки, проте ніяк не могли дійти згоди, де і в який спосіб це краще зробити.