Він упав на підлогу. Вкляк, як вклякають мореплавці, цілуючи рідну землю після поневірянь у морях-океанах. Він був особливим мореплавцем, тому спершу пересвідчився, що це не сон.
Було холодно. Дуже холодно, так що годі зігрітися — здавалося, мороз прослизнув услід за ними. Постукав ще раз. Дерево, справжнє дерево! І йому знову, як хвилину тому, промайнули перед очима літери S T A A T S A R C H — можливо, були то не всі, але щодо цих він заприсягнувся б.
Він пригадав також, як Вітя вивів якось у вуличному бруді ARCHE NOAH — Ноїв ковчег, на що Стьопа неспокійно засовгався. Він переклав, як знав, розтлумачивши собі, що «державний ковчег» — це такий корабель, який під час Потопу рятуватиме президентів і міністрів. Жодних міністрів і президентів не було, і вони заходилися танцювати — самозабутньо, як справжні дервіші.
Поволі їхні танці набули характерніших ознак. Один танцював мазурку, той третій — сиртакі, він — гопак. Хоча було темно, стало все ясно. Це додало йому дещицю самоусвідомлення.
«Слухай, — запитав він мазурника, — через те, що мені слон у дитинстві відтовк вуха, я втратив абсолютний слух. Що скажеш?»
Ні світла, ні сірника, які внесли би бодай таку-сяку ясність. Вони танцювали, щоб зігрітися. Вони танцювали ще й на радощах. Бо там, де дерев’яна підлога, є стіни (зовсім не обов’язково дерев’яні). А де стіни, над ними дах. Загадку про раптове припинення снігопаду було відгадано.
Вони намацали їх, вони обмацали їх цілеспрямованіше. Вони знайшли не один, а два вмикача, щоправда, обидва ні до чого — світло, хоч скільки клацали, не спалахувало.
Це примусило їх посилено думати. Не те щоб вони не думали. Думати властиво не лише коли щось, а й перед тим і загалом також. Вони думали, як діяти, надумавши врешті таке: якщо є підлога, стіни і стеля, то кімната, звісно, може бути гола, але настільки голою, щоб не було нічого, вона не буде.
Кімната була величезною — для них, звиклих до більших відстаней, це мало що означало. Прочісуючи приміщення з кінця в кінець, наштовхнулись на стіл — шість кроків завдовжки і майже чотири завширшки.
Вирішили спробувати не по прямій, а навскоси. Такий спосіб ходіння після спотикань об сталагміти паперів привів їх в один із чотирьох кутів, де стояла піч. Усе ще закоцюблі пальці торкнулися кахлів і вже навіть не відчули, а вгадали рештки тепла, що млоїлося з цегляної утроби.
Удруге за такий короткий час опустився навколішки. Такого з ним уже давно не бувало — вів здоровий спосіб життя, максимально наближений до природи. Міг позувати для урбаністичних буколік. Може, колись він навіть стане вегетаріанцем і спокійно, без хвилювання в шлунку і тремтіння в жижках, відкидатиме полядвиці, виловлюючи зі смітників банани, манґо та авокадо.
Укляк, щоб добратися до заслони. Зазирнув, помацав — попіл вихолов. Спробував іще раз — і хоч попіл йому примарився, діл таки холодний. «Глухо — шукаймо труби», — він ураз споважнів. «Якої труби?» — перепитав мазурник, колишній музикант. «Газової, за яку точаться війни», — ще більше споважнів він. Ніякої труби вони не знайшли, і це геть збило його з пантелику, як і те, що переставало бути нестерпно холодно, але ще не зробилося по-справжньому тепло.
Вирушивши в протилежний бік, зайшли в глухий кут, де й зметикували, що варто знову йти прямо. Вернувшись до печі, узяли трішки праворуч і так дійшли до дерев’яного підвіконня, під яким нічого не виявили — ні сподіваних батарей, ні будь-чого іншого.
Це насторожувало і закликало до дій — від сум’яття тепло не стане, понадто в приміщенні, в іншому кінці якого віддавала останні флюїди теплá кахляна піч. У горішній шухляді таки надибали, що шукали, — наступної миті полум’я освітило їхні обличчя.
На столі лежали піраміди паперу. Всунувши кілька зім’ятих аркушів, дивилися, як полум’я жадібно поглинало папір. Вони докидали, а воно ніяк не могло наїстися. Тоді вони подумали, що столи самі не стоять.
Аж коли на потрощеному на оцурки стільці скипів лак, вогонь загорів спокійно, по-філософському пританцьовуючи. Так їм відкрилися стелажі, багато книжок і папок, розкладених, скиданих, зв’язаних; вони сиділи на них, доки, насидівшись, уклалися подрімати.
Тепло, яке розморювало його, цього разу його збадьорило. Присунувшись ближче, сягнув по книжку. Цей невинний жест викликав у ньому таке очуднення, що й сам не знав, як пояснити. Можливо, він навіть щось вигукнув. Чи принаймні присвиснув.