Раптом над шляхом замріло село. Я невимовно зрадів. Цього разу його не було так довго! Зазвичай села розташовані тут сплановано. Відстань між ними приблизно однакова.
Я тріумфував, та що це? Мені здалося, що хати рухаються. Мають ноги й біжать. І тин біг, і горщик на ньому хитьма хитався. І дерева бігли. Господи милостивий!
«Вони біжать!» — вигукнув я. «Хто?» — «Хіба Ви не бачите, як вони біжать? Як усе біжить? Ціле село разом із тином і напнутими на нього горщиками?»
Карету наказали зупинити. Кучерові крикнули: «Його вельможності зробилося зле», і кучер насилу приборкав коней.
«Я бачив», — наполягав я, проте без великої впевненості.
«В його вельможності тепловий шок».
Мене поклали в карету і підняли дах, досі опущений. У такому затінку, як-не-як, стократ приємніше.
Останні три дні я пролежав і майже нічого не бачив. Я гадав, що мене доправлять до найближчої оселі, проте не так сталося, як гадалося.
«В такому стані Вашій вельможності заказано контактувати з людьми».
Побувати в селянській родині так і не судилося. Тому всі мої нотатки зроблено на такій відстані, коли може здатися, що дерева рухаються, а хати мають ноги (мене запевняли, що таке у степу буває).
Ще по кількох днях ми в’їхали до столиці. Там нас покропив перший за це літо дощ. Чутки в тій країні мчать швидше, ніж вістові скакуни. Ми щойно наближалися до околиць, а мене вже виглядали — люди збіглися позінька-ти на чужоземного аристократа, вченого і письменника, якому сонце їхнього спекотного Півдня спалило розум, як спалює в серпні їхню стражденну землю.
Павільйон «Гарем»
Ми приїхали вранці, і так було добре. Я полюбляю прибувати о цій порі. Всі втомлені й розбиті, стогнуть і нарікають. Тільки би доплуганитися до готелю. Проклинають перевізників, спеку, клімат, правуються з Богом.
Я почуваюся свіжо й окрилено. У нас тільки один день, і злочинно було б його гайнувати. Я вклав у цю подорож всі мої скромні заощадження.
Поселившись, я вирушив вивчати місто. Вуличками, які спадали вниз, завертали праворуч і ліворуч, я дійшов до базарного майдану.
Було людно, ставало ще велелюдніше. Кожен щось продавав, купував, торгувався і придивлявся. Продавці вигейкували і зазивали, виспівували гортанними голосами, вихваляючи крам.
Хтось схопив мене за руку. То був погонич верблюдів. Жестикулюючи і щось гулюкаючи, він затягнув мене до тієї частини ринку, де торгували верблюдами.
«Ти мусиш купити в мене верблюда». Я запевнив, що мені не треба верблюда. Власник сказав, кожній людині потрібен верблюд, але я не хотів верблюда. Власник сказав, що віддає його мені за півціни. Я сказав, що живу на третьому поверсі. Він переконував, що верблюди до всього пристосуються. Я сказав, що живу далеко. Він сказав, що верблюди долають пустелі. Я сказав, що не збираюся до пустелі. Що там, де я живу, оаза. Він перейшов на крик:
— Верблюд любити оазу! Верблюд любити оазу більше, ніж пустелю! Верблюд в оазі перепочивати! Воду пити, фіґи жувати, в траві дрімати! Я тобі його дарувати — презент, зіров сент!
На знак завершення оборудки він всучив мені мотузок.
Не пройшли ми ста метрів, попереду я, позаду — верблюд на мотузку, як верблюд зупинився. Я теж зупинився. Верблюд вкляк, потім ліг. Я розгубився — не було ж і мені лягати?
Я не знаю, скільки часу простояв. Мені здалося, що до -сить.
«Слухай, ходи, або я тебе залишаю тут», — сказав я.
Я легенько смикнув верблюда за мотузку.
«Пане, він мертвий», — озвався до мене носій солодких плодів, проминаючи мене з кошиком фініків.
Коли я насилу вибрався, сонце стояло високо в небі. Всі вулички здавалися на один штиб, приводячи мене на те саме місце. Я проблукав до самого вечора.
Втомлений і розчарований, я брів вулицею, як мене перепинив чоловік. Я боявся, що він теж щось даруватиме, але він сказав мені: «Ходи, пане, я тобі щось покажу!» Я подався вслід.
Чоловік привів мене у вузьку вуличку з дірою у високому мурі, настільки малою, що прикласти можна було лише одне око.
«Стань на камінь і зазирни всередину». Я став, як сказав незнайомець, — на краю басейну сиділи жінки, за якими бовваніли чорні, як сажа, євнухи з ятаганами, ще частина охоронців походжала на віддалі взад і вперед.
«Що це?» — здивувався я.
«Гарем, мій пане — хіба не бачиш?»
«Бачу», — сказав я.
«Це мій гарем», — він ударив себе в груди.
Я засумнівався: якби гарем належав йому, він не ви-швендював би по цей бік муру. Напевно, тільки бідак, який мріє про розкіш чужих подвір’їв.
«Бачиш, — сказав він, — углибині позаду палац».