Він, який увесь час мовчав, сказав:
«Ти був у саду. Твоє інше життя. Ти його необачно втратив. Ти прагнув знати. Ти скуштував плоду».
Він сказав, що немає підстави журитися.
Він сказав, що й це перше, дійсне життя минає в ув’язненні.
Що те інше, щойно втрачене, тільки воно й було вільним.
Я сказав: «Я втратив свободу — а ти втішаєш мене. Як мені не журитися?»
Він відповів, що я тільки зараз звільнився від усього, що заважає мені її по-справжньому здобути.
Він сказав: «Ти на шляху».
Я сказав : « Ти гадаєш, її немає?»
Він сказав: «Уже».
А потім додав: «Ще».
Я запитав: «Як це? Континенти так легко не зникають».
Він сказав: «Якщо це був континент».
У його тоні я вловив знак заперечення.
Я здивувався : « А що тоді?»
Він мовив: «Мрія».
«Континент уяви».
«Айсберг у теплих широтах».
Пісні та балади
Притча навіяла йому стан сумного блаженства. Йому було так, ніби написано про нього. Ніби він чує голос, який говорить: «Це про тебе». «І про Жору, — відказує він. — І про Кузю». Так, ніби він тільки те, що про нього написано. Наче його прибито цвяхами букв до сторінки. Так, ніби немає нікого, хто зняв би його і поклав на землю, обтер і вгорнув у простирадло.
Інша папка містила пісні та балади. Вони лягали на його настрій, як ноти на клавіші. Він бачив «Пісню про рідний край» і «Баладу про трьох опришків», «Бідового короля» і «Пісню про бранок, що їх узяли в ясир, аби продати на невільничому ринку».
Пісня про рідний край
То були сумні пісні, віддруковані на друкарській машинці, створені десятки, може, сто років тому. Можливо, їх написали незрівнянно давніше, хтось знайшов, відчитав і видрукував. У бажанні покласти на музику вписував ноти, але нічого не вийшло. Безпросвітні балади про стогін і смерть, з тяжкими докорами і лайливими вставками, шляхетними розбишаками і спустошливими наскоками, безсилими погрозами і розпачливими прокляттями, зверненими до Бога молитвами і розчавленою надією. Вони каменюкою лягли на його серце. Він почав задихатися і задихнувся би, якби не прокинувся.
Лежав на спині й тяжко дихав. Сидів на стільці, а очумався на підлозі. Його побратими, яких знав кілька днів, щоб не сказати годин, блаженно посапували. Поруч лежала купа папок. У печі потріскував вогонь. Він підвівся. Знайшов пісні та балади.
Аркуші повисипалися з папки.
Він не мав сили їх підбирати.
Папок було досхочу.
Узяв ту, що зверху.
До неї також було долучено папірець. Дата, сума, прізвище, місто. Сума. Суму в дванадцять тисяч доларів супроводжувала нотатка: «Передано готівкою». І далі в дужках: «У брунатному дипломаті (дерматин, візерунок “крокодиляча шкіра”)», а після дужок стояла позначка «ОО» (особливі обставини). Він розшнурував бантик і з якимось незбагненним тремом вивільнив, мов метелика з лялечки, зошит.
Сидів і не розкривав. Підніс із підлоги аркуш з покресленими олівцем рядками-ескізами («У моєму серці цвітуть тюльпани / Вони для тебе, мій любий Пане!» та «Європо, корово, я тебе осідлаю і в’їду до Раю!»).
На іншому клаптику було виклацано «Прощання з покійником відбудеться...» Подальшого тексту бракувало. «Покійником» було від руки виправлено на «покійним». Ще інша рука підкоригувала «покійним» на «покійного», а між «з» і «покійного» вписала і двічі підкреслила «тілом». Виходило: «Прощання з тілом покійного відбудеться...»
Після цього він умостився спати.
Серед паперів, речень і літер.
І полінець - стільців, що потріскували в печі.
Частина друга. Тоді
Вчора пропливла хмарка. Ми просиділи день, вдивляючись в небо. Він казав — не пропливе, я — пропливе. Затявся, хоч ти що. Наче я не побачив, як він вивчав прогноз погоди в газеті, на якій перед тим спав. Лише газета — не вічний календар. Це ж треба вважати себе таким хитродупим, а насправді бути кінченим ідіотом. До речі, газета містила прогноз на позавчора, і позавчора небо було чистим. Ми посперечалися на їдло, яке принесе Льоня, але Льоня нічого не приніс. Мені це зовсім не сподобалося, але й він теж був не в захваті.