Разом із першим снігом перед очима постає картина в її філософській довершеності, названій поправками фрутхена, за якими ховаються ті декілька по-святковому вихідних днів, в які їх марно шукати, якщо, звісно, не подбати заздалегідь, адже без фрутхенів — усе одно, що без Ньютона: людина літала би разом із деревами, носорогами та будинками, годівниці для птахів ненастанно гойдалися б, а книжки не затримувались би на полицях бібліотек.
Фрутхен — не більше й не менше — здатний кардинально змінити життя. А здавалося б, такий поштивий і скромний: як на наш час — рідкісна чеснота, тільки хто ж її поцінує, таку людину? Людину? « Невже я сказав “лю -дину”?» — «Саме так». — «Цього не може бути!» — «І все ж таки». — «І Ви теж чули?» — «Чув». — «А Ви? Ви також готові підтвердити?» — «Атож!» — «А Ви хто, смію Вас запитати?» — «Я... я просто опинився поруч — абсолютна випадковість». — «Тоді я Вас усіх перепрошую. Сталося невеличке перебільшення. Фрутхен — не людина».
Хоч не людина, фрутхен володіє багатьма рисами, які людину тільки прикрасили б, як- от уже згадана скромність, а ще — постійність і причепуреність. Він свіжий. Він — для людини. «Є пропозиція!» — гукають мені. «Яка?» — відповім я з обережною зацікавленістю. «Замість скандально пробріханих нагород запровадити фрутхени: першого, другого, третього ступенів, а також “За особливі заслуги”. Переможців нагороджувати від повідно золотим, срібним і бронзовим фрутхенами. Замість дотацій виділяти соціальний, а заробітну плат ню перевести в заокруглений фрутхен». «Та це ж ре волюція!» — «Фрутхенова», — погодяться зі мною, ніби то найбуденніша річ. Реакція, яка неодмінно настала б, протривала б недовго, бо як можна опиратися фрутхенові, спокусливому та духмяному?
Час, нарешті, сказати те, що вже й так зрозуміло. Фрут-хен — десерт. Тістечко, наповнене фруктами, помадкою причепурене. Фрукти, власне, й роблять фрутхен фрутхе-ном — ананасовим, малиновим, яблучним. Скільки плодів, стільки різноманітних фрутхенів. Ось виноградинка в барці жовто-червоного абрикоса — куди стернуєш, солодка крихітко? А ось рятівне кільце ананаса і фрутхен, що зазнав кораблетрощі: кошик тріснув, грушка-щогла по-хнябилася. Покидають кораблі-фрутхени вітрину-гавань, вирушаючи у плавання морями та океанами. Різне його тривання — хвилини, години, цілісінький день, а буває, що й декілька. З доку корабель-фрутхен зіслизає у світлу гавань, над якою лампа неонового неба і сонце, з яким фрутхен допіру порівняно. В гавані затишно — не ввірветься вітер і не захлесне шторм. Багато їх, кораблів-фрутхенів. Кран-рука бере їх гачками-пальцями і кладе на папір.
Найкоротше плавання завершується на одному з кількох острівців на високих основах. Поет сказав би, що корабель розбивається об рифи, тоді як насправді фрутхен банально з’їдають. Поет знає це й сам, проте на відміну від неотеси, довго милується досконалим тільцем, торкаючи врешті губами, мовби цілуючи.
Фрутхен люблять усі — директор банку і президент товариства, інженер перед кульманом і муляр, який тинь кує вертикальні поверхні. Його купують закохані, а крихти, воркуючи, здзьобують голуби. Лежать вони, брати-близнюки біля водія, раз по раз від звуків клаксона і грубої лайки підстрибуючи. З’їсть водій їх, не панькаючись, ще й відригне безсовісно. З закоханими веселіше — з ними фрутхен у кінотеатрі побуває і, якщо пощастить, фільму побачить.
Самотній пенсіонер теж любить фрутхен. Може, навіть більше, ніж поет з водієм вантажівки і закоханими вкупі. «Вам?» — голос продавчині не надто приязний: не любить вона, коли довго вітрину роздивляються, їй так, ніби то її догола роздягають. Марно вона так думає — не до неї йому, пенсіонерові: «Фрутхен, будь ласка», — ледь шамкає. «Розвелося їх», — бурчить продавчиня подумки. Розраховується пенсіонер, довго виловлюючи із благенького капшучка, що, може, й кращі часи знавав, неслухняного шеляга. Нетерпеливиться продавчиня, монету до каси кидає: дзеньк-зойк – затраснулась ляда! «Наступний!» — командує.