Я не буду прати, — впирається Толік. Толіку, що в тебе раптом в’їхало? — дивується Льоня. Побійся Бога, — совістить Вітя. Не буду, — править своєї Толік. Як так? — перепитує Льоня. А так, — каже Толік, — через нього. Через Стьопу? — питаю. Але ж він тобі нічого не робив, — заспокоює Вітя. Робив, — буркає Толік. У нього кука на муню, — ображається Стьопа. Оболтус! — лається Толік. Що він тобі зробив? — питає Льоня. Воду каламутить, — каже Толік. Нічого не каламучу, — захищається Стьопа. Каламутиш, — затинається Толік, — рибок отруюєш. Ти отруюєш, — від-буркує Стьопа. Ти своїми смердючими шматами, — каже Толік. Можна подумати, твої не смердять, — каже Льоня. Його русскім лєсом пахнуть, особливо в матні, — пищить Стьопа. Але ж твої, Толіку, теж брудні, — каже Вітя. Його брудніші, — не вгаває Толік. Це в мене брудніші? — кричить Стьопа. — Це, може, я твої майтки ночами обсцикаю? Обсцикаєш, — буркає Толік. Обсцикаю?! — Стьопа реве, мов бугай, що його ґедзь вкусив. Схаменіться, — осмикує Вітя, води на всіх вистачить.
Нас хотіли сфотографувати туристи. За фотку треба башляти, — сказав Толік. О’кей, о’кей, бурґермайстер, — обурилися туристи. Жлоби, — буркнув Толік. Толіку, не гарячкуй, — сказав Вітя. Ну а нє? — не вгавав Толік. Так, — підтримав Толіка Вітя. З верблюдом фотографуються — власникові ж платять? — пояснив Толік. Ти що, верблюд? — здивувався Стьопа. Власник, — відрубав Толік.
Агов, покидьки! — закричав Юра. Ми попідводили голови. Юра працює в піцерії «Тото Котуньо». Якщо пройти далі та піднятися сходами нагору, можна побачити вивіску з емблемою у вигляді жирного кота. Чмо! — злиться на зображення Стьопа. Це кіт, бо назва така, — розумує Вітя. Тим більше чмо! — лається Стьопа. А що таке тото? — питаю я. Тото по-іноземному означає «все», — каже Льоня. Що тоді виходить? — дивується Стьопа. — Все для кота? Для тебе, — жартує Льоня. — Все, що душа забажає. Ідіоти! — кричить згори Юра. — Котуньо — великий італійський співак. — Тото — його ім’я. Ви що, ніколи на дискотеці не були? Приходьте, послухаєте. Юра знає, що ми не прийдемо. Як ми прийдемо? Юра нас підгодовує — недоїдками, переважно окрайцями піци, де тісто сухе і без начинки. Клієнти люблять начинку, — каже Вітя. А хто її не любить? — зчавлено пищить Стьопа. Юра завжди до нас так звертається. Чому тоді кіт? — питає Стьопа. Він не Котуньо, а Кутуньйо, — каже Толік, який навдивовижу довго мовчав. Тримайте! — Юра кидає половину піци. З начинкою. Таке свято не кожного дня. Стьопа ловить її на льоту, як відтре-нований пес, лише ковбаса з присохлою сирною скориною зіслизає на землю. Стьопа майстер, коли йдеться про харч, і найвищий з нас. Сабоніс, — буркає Толік.
Як можна тримати таких почвар? Мало не хапнув Толіка. А як Толік налякався! Крив матом — земля здригалася. Коли Толік боїться, він страшенно матюкається. Одягніть собаці намордник, — вступився за Толіка Вітя. Йому одягніть, — показала на Толіка тітка. А зла яка — як її собацюра. Забирайтеся звідси, смердюхи, — рикнув тип, який її супроводжував. Це наше місце, — сказав Льоня. Наступного разу спущу, — погрозив тип. Нічого собі трійця. Одне одного варте. Що баба, що чувак, що собака. Це від сексуального невдоволення. Мало він її трахає, а їй мало, що він її мало трахає, — пояснював Толік, призаспокоїв-шись. Толіку, — сказав Вітя. Толіку й самому незручно, але воно сильніше за нього. Я його розумію. Вітя теж. Інакше не заступився б.