Звідки він у тебе? — Толік тримає червоний зошит у прозорому целофані. Мій, — кричу я, — віддай. Негайно віддай! Знаю, що твій, — буркає Толік, — тільки звідки він у тебе? Ти ж свій загнав. Він мені віддав. Хто? Той тип, — кажу, — який купив. Брешеш, — не вірить Толік. Але ти сам бачив, що я його не мав, — кажу. А бакси? — питає Льоня. Як-не-як, він у нас завфінансів, а зовсім не з дріб’язковості. Наш годувальник, — каже Стьопа. Almus pater, — буркає Толік. І я його питаю, — кажу. А він? — питає Льоня. Залиш собі, каже. А зошит? — питаю. Зошит теж — я відксерив. Угу, кажу. А сам не знаєш, що воно таке, — каже Толік. Не знаю, Толіку, — кажу. Сфотографував, — пояснює Толік. Переерив, — каже Льоня. Льоня був інженером, працював у конструкторському бюро, малював деталі. Креслив, — виправляє Льоня. Креслив. Потім їх ерили — робили копії на «ЕРІ», машині спеціальній такій. Одну копію слали до Києва, одну в Москву, одну клали на стіл директорові. Спершу, звісно, клали на стіл, аби дурня яка не поїхала, як казав директор, — розповідає Льоня, — і лише після цього слали. Всі копії були пронумеровані. Можна було зробити лише стільки-то і не більше. За одну зайву могли вигнати з роботи і засадити. За папірець? — недовірливо перепитує Стьопа. За шпигунство, — киває Льоня. Отакої! — присвистує Стьопа. Ми ніколи не питали, за що Льоню звільнили. Може, сам пішов — через нещасливе кохання. Через те, що завод розвалився. Завод — пізніше, — уточнює Льоня. Льоня пішов, і завод розвалився, — каже Стьопа. Не через завод, — кажу, — через зраду. Кохання, зрада, — буркає То-лік, — порожні звуки. Як шлунок, — нагадує Стьопа. Коли Юра у відпустці, — буркає Толік. Даремно повітря стрясають. Радій, братухо, — каже Стьопа. І вовки ситі, і вівці цілі, — каже Толік. Може, він добра людина, — каже Вітя. Щира душа, — кривиться Толік. Просто добра людина, — наполягає Вітя. Добродій, — буркає Толік. Меценат. Жди — дочекаєшся, — каже Толік. Я теж не дуже вірю в меценатство, — сумнівається Льоня. Але ж віддав, — кажу, — а цього не заперечиш. Головне, що віддав, — каже Вітя. А мені що, — знизує плечима Толік.
З доларами — теж історійка. Льоня ходив міняти, Стьопа і Толік помагали. Сам Льоня боявся, що обшахрують або відберуть. Ще, чого доброго, поб’ють. Постало питання, як міняти, коли купюра — одна. За курсом, — вигукує Стьопа. За бурсою, — буркає Толік. Звісно, що за курсом, — каже Льоня. — У курсі й річ. Міняти всі зразу чи тільки частину? Якщо частину, то як? А так, — каже Толік, — половинку відірвати, половинку залишити. Або третинку. За потребою. Якщо міняти не всі, — міркує Льоня, — може виникнути тяганина. Кожна секунда збільшує ризик. Нащо ризик? — непокоїться Стьопа. Все в руці Божій, — каже Вітя. Поки що в нашій, — каже Толік. І було б безвідповідально випускати, — підхоплює Льоня, — якщо ж обміняти всі зразу, то можемо програти на курсі — інфляція на місці не стоїть. Галопує, — радіє Стьопа. Як кінь у степу, — буркає Толік. Якщо обміняємо лише частину і все пройде успішно, обхитруємо таким макаром інфляцію, — пояснює Льоня. Проститутку, — вигукує Стьопа. Стьопо, у тебе що в голові, те на язиці, — осмикує Вітя. На серці, — кажу я. У матні, — буркає Толік. Отож пішли вони, Льоня, Стьопа і Толік, міняти. Льоня перший, за ним Толік зі Стьопою. Толіку, — каже Льоня, — ти попереду давай, а я другий, Стьопа за мною. Чому завжди я? — огризається Толік. — Нехай Стьопа йде перший. Він довший — швидше обмінник побачить. Стьопо, ставай наперед, — командує Льоня. — Толік прикриє нас ззаду. Це ми його прикриємо, боягуза, — обурюється Стьопа. Замуруй рило, — гиркає Толік. Муґабе, — верещить Стьопа. Один нуль на користь Стьопи, — каже Льоня. Стьопа попереду, Льоня другий, Толік останній, сопучий і невдоволений. Я аж чую, як він сопе. І бачу, як набурмосився. Хоча я не пішов, а залишився. Так вирішили. Знайшли нарешті, перед обмінником бугай стоїть — вгодований і як шафа. Вам куда, рєбята? — питає. Туди, — показує Стьопа. В обмінник, — пояснює Льоня за Стьопи-ною спиною. Слиш, чрєвовєщатєль, — каже бугай, який за Стьопою не бачить ні Льоні, ні Толіка. Навіть якби він став навшпиньки, Толіка все одно не побачив би. Льоню — так, Толіка — ні. Бо Толік, відчайдух, на вулиці залишився. Я чергував, — вішає локшину Толік. Нічого він не чергував. Злякався. В штани наклав, — каже Стьопа, — як бугая побачив. Ісчєзніть, прідуркі, — каже бугай. — Ви пєйзаж калєчітє. Клієнтов отпуґіваєтє. І тут Льоня витягнув сто-доларову банкноту. Вот ета другоє дєла. Проходь, — каже бугай. — Тібє можно. А ти тут чекай. Це він до Стьопи.