Льоню пускає, Стьопу затримує. Льоня, якого життя навчило обачності — всіх нас цього навчило, запідозрює щось. Він зі мною, — наполягає. Знаю, що з тобою, — гундосить бугай. — Нє положено. Ми разом, — наполягає Льоня. Дєтскій садік, — знизує плечима бугай і заштовхує Льоню всередину, зачиняючи двері перед Стьопиним довгим носом. Усередині простір на півтори людини. Може, тому й пустив тільки одного, — надіється Льоня, перед яким малесеньке віконечко. Ну? — каже віконечко, простягаючи руку. Льоня кладе купюру. Все? — питає віконечко. Більше не маю, — зізнається, мов на сповіді, наш розгублено-занепокоєний завфінансів. Я питаю, чи все міняти? — каже віконечко нетерпляче. Двадцять, — каже Льоня. Двадцять міняти чи двадцять віддати? — не вгаває віконечко. Міняти, — каже Льоня. Не маю решти, — каже віконечко. Льоня мовчить. Стоїть і думає. Мабуть, відчувши Льонине вагання і шкодуючи — не Льоні, а купюри, яка зникне за іншим віконечком, більшим, привітнішим і головне з потрібною рештою, віконечко озивається: — Маю п’ятдесятку. Влаштовує? Влаштовує, — відповідає Льоня: бодай половину вбереже від інфляції. Тепер у віконечка вже дві руки. Допомагають одна одній лічити банкноти, викидаючи на підвіконнячко, що під віконечком. Льоня бере, роздивляється — кожний папірець з якнайбільшою прискіпливістю. П’ятдесят доларів — найдовше. Фальшиві, — бере на понти. Так, про всяк випадок. Ти що, чудак, п’ятдесятки не бачив? — обурюється віконечко. По тону Льоня впевнюється, що гроші справжні. Все о’кей, — каже Льоня. Я теж думаю, що о’кей, — гундосить віконечко і зачиняється.
Ну що, покидьки, зголодніли? Це Юра з відпустки повернувся. Ставимо тобі піцу, — кричить знизу Толік. Ти що, Толіку, — цитькає Вітя, — ще образиться. І не принесе більше їсти, — непокоїться Стьопа. Сто доларів це всього-на-всього сто доларів, — зітхає Льоня, — й одну п’ятдесятку ми майже прохавали. За місяць, — підраховує Стьопа. Навіть не цілий, — каже Льоня. Зашвидко, — каже Вітя. Вітю, ти наче під мостом на світ народився, — каже Толік. — А п’ятдесятки за годину не хочеш? А штуки баксів за вечерю? Толіку, в тебе гарячка, — каже Вітя. Не гарячка в нього, — якось так сумно каже Льоня.
Стьопа приволік велосипед. Це що таке, Стьопо? — питає Толік. Велосипед, — шкіриться Стьопа. Бачу, що не верблюд, — буркає Толік. Тоді нащо питаєш, — відгиркує Стьопа. Так ніби вже й спитати не можна. Толік сьогодні не в гуморі. Він узагалі рідко в гуморі. Добрий, — прицмокує Стьопа. Це Стьопа не про Толіка, хоча Толік, по суті, добрий — ми всі так вважаємо. Велосипед справді незлецько дивиться. Відон пристойний, — каже Льоня, — товарний. Феррарі, — буркає Толік. Рама зелена, фарба ніде не облущилася, колеса рівні, сідло в порядку, фара з динаміком, ручне гальмо. Тільки ланцюг висить — розірвався. От козел, — дивується Стьопа, — через ланцюг на смітник викинув. А він щедрий, — не вгаває Толік, — не те що дехто. Цього разу Стьопа пропускає шпильку повз вуха. Відремонтуємо? — каже Стьопа і дивиться на Льоню, який у нас інженер, — кому, як не йому, знатися на поламках. Відремонтуємо і заженемо, — киває Льоня. Може, поїздимо? — питає Стьопа. Стьопо, велосипед — підлітковий. Як ти на ньому поїздиш? — каже Толік. — Льоня, може, й поїздить. І я поїздив би, — кажу. Але Стьопа явно не поїздить, — не поступається Толік. Трошечки, — каже Стьопа. Стьопа наче в батька проситься, як колись давно, як ще маленьким був. Ми всі батька шукаємо, — каже Вітя. Того, що над нами, — підігрує Льоня. Під нами, — буркає Толік, — у гробу. І того, і того, — зітхає Стьопа.
Стьопа пригадав дитинство в селі, з качками, оболонню, худобою на пасовиську. Худоба паслася, Стьопа збирав вкриті іржею шрапнелеві кульки і гільзи від набоїв, вишпортуючи з трави та землі на схилі. Ми всі виросли в місті, а в місті дулю вишпортаєш, — каже Льоня. Я б нізащо не жив у селі, — раптом нервується Толік. Так ти ніколи й не жив, — нагадує Стьопа. Наші батьки народилися на селі. Тільки Толікові приїхали з іншого міста. Толік казав, що там вони народилися і він також. Стьопа мав у школі ровер. «Україну». Як твоя батьківщина, — сказав Стьопі батько. Оскільки батьківщини не було, велосипед був єдиною батьківщиною, на якій Стьопа їздив, і була вона завжди з ним. Моя батьківщина від мого дитинства зі мною, — примовляв Стьопа. Патетика, — казав Льоня. Під тобою, — уточнював Толік. Ще оболонь і пасовисько були, — розмріюється Стьопа. І татко з мамцею, — підколює Толік. Тепер ніша, в якій спиш, — заспокоює Льоня. Тепер — ви моя батьківщина, — каже Стьопа. Ловіть Цицерона, — буркає Толік, — намагаючись приховати розчулення. Стьопо, цицерон — то така пташка, як королик, — жартує Льоня, штовхаючи Стьопу під бік, — усе, що їй з язика злетить, мерщій до книжки записують, щоб не забулося. Велосипед був із високою рамою, помальованою натемно. Такими користувались дорослі. Стьопа вже в четвертому класі міг вилізти на дорослий велосипед і дістати ногами землі, тож і гасав, здіймаючи куряву. На цьому не погасаєш, — буркає Толік, — ти, Стьопо, не погасаєш. Хіба бігтимеш за кермом. Як велозавр, — каже Льоня. Кінґ-Конґ, — буркає Толік. То як? — питає Льоня. Поїздимо, потім заженемо, — кажу. Коли потім? — уточнює Льоня. Коли наїздимося. Де будемо їздити? Ти будеш їздити на закупи, — пропонує Стьопа. А ми кататися, — каже Толік. Тільки в нетверезому стані за кермо не сідати, — застерігає Вітя. Хто нетверезий? — обурюється Толік. На злодієві шапка горить! — верещить Стьопа. Нуну, — кладе руку Стьопі на плече Льоня. Відремонтується? — повторює Стьопа. Відремонтується, — запевнює Льоня, присідаючи над велосипедом, мов над звіром, якого збирається лікувати. А колеса як накачаємо? — питає Вітя. Ех, у мене помпа була... — зітхає мрійливо Стьопа. Була, — буркає Толік, — багато що в кого із нас було. Покатаємося, доки спустять, і заженемо, — каже Льоня.