Їздили ми на ньому поперемінно — ото вже втіхи! Ніколи не думав, що велосипед може розвіювати хандру. Ще й як, — запевнює Стьопа. Навіть Вітя навчився, який ніко -ли досі не їздив. Сідай, Вітю, — запрошує Стьопа. — Крути педалі і кермо тримай. Стьопа помагав Віті, тримав кермо і біг поруч з велосипедом, поки Вітя сам зміг. Тепер і Бога не потрібно, щоб за ручку вів. Бог не для того, — кричить Вітя здалеку і пробує обернутися. Не відволікай, — стримую Толіка. Моя черга. Педалі крутяться, і вітер віє в лице. Крутяться швидше і швидше, і залишається позаду шлях над річкою, і ніші вже не видно — тільки яйцеподібну крону вільхи. І чути, як шелестить. Я завжди чую, як вона шелестить — куди б не пішов. Навіть крони уже не видно, а шелест ще долинає. Корисна штуковина. Іноді їздили не по черзі, а по двоє. Я за кермом, Толік на багажнику. Толіку, не сідай на багажник, — застерігає Льоня, — поламається. Велосипед був міцний і не ламався. Може, приватну поштову службу відкриємо? — каже Толік. — Конкуренцію зробимо. Заженемо, — мріє Льоня, проте вже не так упевнено, як на-початку. Не тільки Стьопа мав у дитинстві велосипед. Так на селі й залишився, — зітхає Стьопа. А де наші? Де вони залишилися? Де твій, велосипед, Толіку? — питає Вітя. А твій? — відповідає Толік. Я не мав велосипеда, — каже Вітя. А мій? — думаю я.
І було поле, в якому врунилася озимина. І стояв у полі він у новому костюмі з біло-червоною трояндою, всиленою в лацкан. Вітер куйовдив чуба. І стояла вона. І пропонував він їй руку та серце. І вкляк, щоб вийшла за нього заміж. Коли? — запитувала. Зараз, — відповідав. Де? — запитувала. Тут, — відповідав. Засміялася лунким сміхом, сказала: Агрономе, я вийду за тебе, якщо полетиш зі мною. Як? — стривожився. Ось так, — мовила. Побачив, як її ступні відірвалися від землі та зелених посівів. Тепер ти, — сказала. Не можу, — промовив. Спробуй, — сказала. Звівся на ноги; підскочив, заледве втримавши рівновагу. Засміялася ще лункіше. Відьма, покотилося понад ланом. Відьма, почулося невідь-звідки і звідусіль. То летиш чи ні? — запитала. Не можу, — відповів. Що ж, прощавай, агрономе. Бачив, як вона здіймається у повітря, летить і віється вельон та тріпоче весільна сукня. Тоді він теж закричав: Відьма! Відьма! Пальці схопили грудку в’язкої, мов глина, землі. Кинув у неї. Але високо вже була і грудка не досягла її, не доторкнулася. Перетворилася грудка землі на перепілку. Спурхнула-полетіла перепілка. Ще одну кинув, яка теж перетворилася. І всі грудки, що кидав їх, перетворювалися на перепілок.
Ішов він, школяр, із батьком, батько за руку його тримав. І вела стежка крізь ніч. Сяяли зорі і місяць світив, висунувши більшу половину лиця з-за маски. Сюрчали цвіркуни обабіч шляху. Росла щириця, і силуети поодиноких дерев у далині нагадували химерних істот. Аж раптом з’явилась вона. І вони побачили її одночасно — і батько його, і він, син. І була вона в небі над ними. Мамо, — покликав він, — мамо! Тільки здивовано озирнулася. Це я, мамо, твій син. Бач, як підріс, — мовив батько, — майже козак. Не відповіла, поманила лише. І не знав він, рада йому чи ні. Тільки відчув, як ноги ростуть, і злякався, що не втримається і впаде. Тату, тату! — загорлав. Не бійся, — заспокоїв батько, але то був лише голос батька його. Здужаєш, агрономе? — не мати, вона була. Це зовсім просто, легше, ніж тобі здається. Не наважувався — ще від ніг, що так швидко росли, голова крутилася. Лети, агрономе, лети, — заохочувала, — але не полетів він.