А насправді не чорт під’юджував. З кохання воно пішло. З любові сильної, що перешкоди долає. Надихала вона на великі звершення, і Мефістофель тут ні до чого. Якщо він підсобив Фаустові, то не чорт він ніякий. Сказано ж, що любов порятує світ. І нас у ньому, — бовкає, дослухавши, Стьопа. Під мостом, — кажу я. Недалеко від мосту, — буркає Толік. Вітя всміхається, і добре нам усім раптом. Може, читацький клуб заснувати? — зітхає Льоня. — Була мадам Боварі проституткою чи першою феміністкою? Льоня з Толіком найначитаніші, чим і хизуються. Хоч і важко встежити, але хочеться слухати. Цікаво. Часом кумедно. Іноді зворушливо.
Ми на мілині. Льоня витрусив останні монети. Купив кожному по рогалику і пачку маргарину на всіх. Гуляти так гуляти — авжеж. Я приніс цибулину, хоча ця моя спеціалізація більше Стьопі підходила б. Обов’язок твій святий, — каже Толік. Внесок у спільний добробут. Наскільки його таким можна назвати. Моє заняття зближує мене зі Стьопою, агрономом. Тезки, — кепкує з нас Толік. То як твоя грядка? — цікавиться Вітя. Плодоносить, — кажу. Якщо точно, це клумба. Далеко від нас, щоб не накликати підозр. І цибулини — не з цибулі, а з квітів. Що земля дала, за те дякуємо, — просторікує Стьопа. Правду каже. Так батько навчав його. Я ріжу її тонкими кружальцями, ми намащуємо маргарин на рогалик, кладемо кружальця і їмо. Гіркуваті вони якісь, наче редиска, і на вигляд більше до редиски подібні... О так, редиска. Стьопа її на грядці за хатою поливав, Толік із мамою на базарі купували, і я їв редиску, і Вітя, і Льоня.
Довелося продати велосипед. Я в ніякі афери не встряю, я краще опікуватимуся хатнім господарством, — задкує Толік. Підкидатимеш дрівець у родинне вогнище, — кажу я. Разом з тобою, — буркає Толік. Добре, що наїздився, — дорікає Стьопа. А то як, — пиндючиться Толік. Вітя теж залишився. Пішли Льоня зі Стьопою. Так, кінець кінцем, усі разом вирішили. Трохи Льоня їхав, трохи Стьопа, якщо тільки Стьопине клишоноге бігання можна назвати їздою. Приїхали на базар. Є такий. Речовий ринок називається. Переділений на дві частини. Одна — кіоски, буди і купа мотлоху з усього світу. Друга — старе і вживане продають, платівки, техніку, посуд, гребінці, шпильки, значки. І Льоня зі Стьопою продають. Льоня продає, Стьопа помагає. Страхує. Стьопа почувається, ніби бичка привіз із батьком на ярмарок. А тут хатню птицю пропонують, коней, корів, овець, кіз. І все воно мукає й мекає, бекає й рохкає. Степане, шляк би тебе трафив, де ти? — хвилюється батько. Я тут, тату, — кричить Степан, а сам відчуває — ще хвиля й загубиться, відтіснять його, заплутається, засмокче. Степан протискається між худобою, і страх поймає, щоб не пропасти на ярмарку. Але не ярмарок це. Ніхто не ґелґоче й не бекає. Крім пияка окаянного, який над канавою зігнувся, ноги розставивши та похитуючись. І не теля продають. І батька немає. Льоня є. Ровер стоїть. Пристойно ще так виглядає. Колеса не спущені. Помпа причеплена. Звідки помпа? — дивується Стьопа. Покупці проходять, дивляться. Ціни не питають. Як продаш, якщо не питають? І кричати не випадає. Ніхто не кричить. Всі мовчки стоять, хто що на продаж має. Звідки помпа? — повторює Стьопа. Сторгувався, — каже Льоня, — за трояк. Хто без помпи захоче? З тих ста доларів зекономив, тільки не розказуй, — просить Льоня, — загризуть, шакали. Стьопа перший ладен загризти. Це ж скільки хавки можна було купити! Втім, як добре подумати, не так уже й багато. Мовчить Стьопа, нічого не каже. Що скаже? Дивиться, як торг йде. А торг, він ніяк не йде. Покупці йдуть — в один бік, в інший. Тільки торг не йде — замість торгу дільничий суне, якого Стьопа не знає, і Льоня з ним не знайомий, бо не торгівці вони в храмі — не продавали тут нічого ніколи. Не знали, що йтиме. Свого знали, цього — ні. Проте найголовніше, чого не знали, що йтиме він. І не лише йтиме, а до них прямуватиме. Ще й зупинятиметься і питатиметься. Що ж це, легіні, скакуна продаєте? Продаємо, — каже
Льоня. Крадений? — супить брови інспектор. Син виріс, — бреше Льоня й рукою в невизначеному напрямку показує, — от і продаємо. Тільки не вміє Льоня брехати, не виходить у нього. Не бачить він, що рука його туди, клята, показує, де Стьопа до землі приріс. Льоня не бачить, дільничий бачить. Таке його ремесло — все бачити і про все знати. Бачу, що виріс, — каже інспектор, — батька свого переріс. І віком, видать, наздогнав. Молодця, — прицмокує. — Як так далі піде, неба сягне. До книги рекордів потрапить. Батька прославить, країну свою. Мафусаїлом стане, — вкидає Толік — потім уже, коли Стьопа розповідав нам усе. Не він мій син, він мій помічник, — пояснює Льоня. Поплічник? — зводить брови інспектор. Помічник, — повторює Льоня. Атож, красти помагав, — каже інспектор. Не красти, — заперечує Льоня, — продавати. А красти хто тоді помагав? Ніхто не помагав, — каже Льоня. Сам крав? — допитується інспектор. Не крав я, — каже Льоня, — нічого й ніколи, лише в магазині давали — за один платиш, один безкоштовно, акція така була нещо давно. Звідки тоді? — напосідає інспектор. Від сина, — пояснює Льоня, — я йому «Україну» купив. Значить, наступне, — розпоряджається інспектор, — велосипед я затримую до з’ясування обставин. Приїдеш разом із сином і з «Україною», тоді й побалакаємо. Несправедливо, — намагається заперечити Льоня. Як це несправедливо, — обурюється інспектор, — я ж велосипед, не тебе забираю. А міг би й тебе. Вас обох. Твого сина, — це він про Стьопу, — за пособіє в соучастіі по сбиту крадєного. Не син він мені, — присягається Льоня. Отак ми позбулися велосипеда. Як прийшов до нас, так і пішов — бодай наїздилися досхочу. А могли Льоні і Стьопи позбутися, що б ми тоді без них робили. Сумно було б.