Бий його, Вітя, бий! Вріж, сучому сину! Так йому, так! Відішли нахуй! В нокаут, — виправляє Льоня, але Стьопа не чує — ніхто нічого не чує. Даю сотняк, що він його від’їбе, — кричить Стьопа, але його крик губиться в несамовитому ревищі, що стоїть над ринґом. Та й не має Стьопа сотняка — ні копійки. В азарт увійшов, мовби не ринґ то з боксерами, а півнячий бій на селі, де Стьопа запеклий уболівальник. Ось-ось Стьопа вистрибне на ринґ і вріже, вріже так, щоб копита відкинув. Давай, Вітьок! І дає Вітьок, якому самому кров з носа юшиться, — заходить рука його, зліва заноситься, знизу у пику б’є. Вітьок наш, який боксером не був, битись не бився. А всадив таки. Не комусь, а Толікові, який теж битись не б’ється і бокс ненавидить. Прокинувся Толік, на ноги скочив. Ти що, чувак, мізками поїхав? Тут уже й Вітя, герой, прокинувся, а за ним усі ми. От халепа! Вибачається Вітя, незручно йому і злякався. Та й ми розуміємо, що не хотів він. І Толік бачить. І спати знову лягли. Тільки Толіку щока набрякла і синець виступив. І не спалося більше йому. До самого ранку.
Передивились газету — марно. А це вона? — висловлюю сумнів. Що вона? — не розуміє Стьопа. Чи це справді та, на якій він спав? Може, переплуталася спросоння? Ні, таки та. Прочесали ще раз, від першої букви до останньої. Картинки само собою. Картинки — передусім. Усі заголовки, короткі і найкоротші повідомлення. Спортивну хроніку проходили разом, схилившись над газетою, Вітя стоячи, Толік і я присіли, Льоня — той на коліна став, навіть Стьопа букви вголос називав, наче молитву проказував. Про футбол там було, гандболісток російських і авторалі, лише про бокс не стояло нічого. Так ніби немає його, боксу. Краще б його не було, — буркає Толік. Це Толік не тільки про Вітю й може навіть не про Вітю зовсім. Про бокс. Згадав Толік однокласника, який на бокс ходив до свого батечка, котрий тренером був, морди квасив, потім наставником став й інших навчав, як грамотно квасити. Синок батеч-ковими стопами пішов, успіхи робив, до школи боксерські рукавиці приносив, перед хлопцями і дівчатами попин-дючитися, Толіка бив для розваги, тренувався — тіпа боксерську грушу знайшов. Толік у школі дорідніше виглядав — страждав, а матінці прохопитися боявся. Може, це ви з Толіком один до одного головою спали? — каже Льоня. — Запізнілий реванш. Тільки зі сплячої голови Толіка у сплячу голову Віті перекинувся і ненароком проти Толіка обернувся. Вітя ж телепат у нас людинолюбний, — буркає Толік. Це Толік Льонину думку продовжує. Ти чого йому не врізав тоді? — каже Стьопа. Відчепись, — відмахується Толік. Вітя за нього врізав. А врізав же. Он як підпухло!
Глянь, як глаз підбили. А щока як у бульдога. Слиш, буха-рік, тєбя кто так атдєлал? Не відповідає Толік, насупився — удає, що не чує. І я розгубився, руками вимахую, мовляв, глухонімий я. Подайте милостиню — п’ятірню простягаю. Плюнув той перший, верблюд горбатий — благо, що я руку вчасно відсмикнув. Так і сприйняли нас за глухонімих. Несправедливо вони. Цього разу особливо несправедливо. Не бухарік Толік ніякий. Вип’є інколи. Найдивніше, що пиво п’є. Але як п’є, то п’є — багато дудлить. Де нажлуктить ся, ніхто з нас не знає, і головне — звідки гроші бере. А як уже, то і впісяється неодмінно, як пити дати. Тільки рідко це в нього — запої, як їх Стьопа називає. Раз на кілька тижнів, не частіше. Чому вони такі злі, — питаю, — ми ж їм нічого не зробили? Тому й злі, що не зробили, — буркає Толік, — і зробити нічого не можемо. Можемо, — кажу і відчуваю, як гнів наростає. Що можеш? — кривиться Толік. Врізати, — кажу я. Вріж, — кривиться Толік. Бодай спробувати. Відбивну зроблять, — каже Толік. А раптом ми з них зробимо? — кажу я. Тоді засадять. Куди? — питаю. В тюрягу, куди ж іще. Я маю на увазі — як так? А так, — відказує Толік. Вони ж перші почали. Хто тебе питати буде? — каже Толік. Слідчий, — кажу. Слідчий, — повторює Толік, і твар його, добра та зболена, у стражденній усмішці перекошується. — Він тебе й запроторить. Хіба не суд? — кажу і непомалу дивуюся. Суд, суд, — буркає Толік, — ясно, що суд. Тоді суд встановить істину, — кажу я. Встановить терміни, — буркає Толік, — і закутузять тебе в тюрягу і мене з тобою. Що робити? — питаю. Хмари лічи, — радить Толік, — їх сьогодні багацько.