довж стіни під вікном стояли, де прохолодніше. Їсть Стьопа, все їсть, і картоплю змолотить, і огірок. Базар? — перепитує Льоня. Сьогодні понеділок, — каже Вітя. Не поняв, — стривожу-ється Стьопа. У понеділок базар замкнений, — каже Льоня. Як?! — кричить Стьопа. А так, — каже Льоня, — браму ланцюгом обмотано, на якому замок висить, а в буді сторож дрімає. Що йому охороняти? Гнилі помідори? Хе, не гнилі, а склади з продуктами і ваги підкручені разом із тягарцями дірявими, і місця для торгівлі, і, так виходить, смітник, до якого не доступитися, хоч, може, вивозять його, сміття. Це ти харч наш сміттям називаєш? — скипає Стьопа. Що ж це виходить — геть голодному залишатися? Убив би він Толі-ка, якби вдачею такий рахманний не був, що й гніватися як слід не вміє, лише у відчай впадати і лють безглузду. Ти в прольоті, — каже Толік. Ми в прольоті, — уточнює Льоня. Ще й Юра пішов з окрайцями, прирікши нас на голодну смерть. Наш соцзабез, — каже Льоня. Наш меценат, — кривиться Толік. Наш президент, — кажу я, хоча воно, звісно, не до жартів. Муґабе, — гиркає Стьопа, а ми всі спрямовуємо на Стьопу докірливі погляди. Господь наш, що з неба сходить і манну сипле. Це Толік, зиркаючи на Вітю. Ти вже, Толіку, помовч, — відказує Вітя, ви сьогодні зі Стьопою грі-хоблудите. Вітю, розслабся, ти не кращий, — опирається Толік, — уже бодай тим, що ряст топчеш. Ми всі ряст топчемо. Все через нього, — киває Стьопа. Не пиляй гілку, на якій сидиш, — каже Льоня. Не кусай руку, яка тебе годує, — підтакує Стьопа. Видно, що Льоня до школи ходив — міської загальноосвітньої, в якій і я встиг побувати. А Стьопа школу життя верстав, де батько був головним наставником і директором. Звісно, відвідував Стьопа початкові класи. Потім батько до сусіднього села возив на підводі, що фі-рою називалася. Там Стьопа вісім класів закінчив, разом з іншими учнями шкільний город обробляючи. Трохи шкільний, трохи вчительський. І, звісно, директорський. Тільки не батька-директора, а школи директора. Хоча який із того директор? Невідомо де й на директора вивчився. Хіба що великі окуляри мав, за які його і вважали ди ректором. Після восьмирічки роздоріжжя відкрилося. Прямо підеш — в десятирічку потрапиш. Наліво повернеш — туди потрапиш, звідки прийшов, тобто в село сусіднє з директором в окулярах. Направо подашся — під монастирем опинишся. Опинився Стьопа. Не під монастирем — під мостом. Хоча, Бог свідок і односельці, не звертав він направо. Прямо пішов. Не пішов, поїхав. На тій самій підводі, що фірою називається. З тим самим гнідим попереду, не молодим уже. Не сам поїхав, батько повіз його. В селище міського типу, що за двадцять верст, де десятирічку побудували. Пиши, — каже директор десятирічки. Пише Стьопа, що директор диктує. Диктант пише. Написав перше слово, а друге від першого відділятись не хоче, вчепилося, мов реп’ях, і вже невідомо, де перше закінчується, а друге починається. Так і написав разом. І літери не слухаються. Замість однієї інша пишеться. Замість малої велика посеред слова. Стьопа хоче втиснути її назад, а та — ковінька її матері! — знову вилазить. Похитав головою директор. Нічого не вийде, — каже. До землі хай вертається, пане директоре? — питає батько-директор. До землі, — киває директор-директор. Повернули голоблі. Через декілька років Стьопа таки закінчив вечірку. На букви там очі заплющували, і так пощастило Стьопі. Стьопі по життю щастить. Не тільки вечірку закінчив. Не кусай руку, яка тебе годує, казав Стьопин батько собаці, даючи їсти у брудній металевій мисці з оббитою емаллю. Колись пес батька за руку хапнув. Не цей, інший. Хоча хто його знає — я не бачив ні цього, ні іншого. Не копай ями, бо сам і впадеш у неї, — каже Вітя. А ми й так у ній сидимо, — каже Толік. Погано тобі, Толіку? — каже Вітя. Погано, — буркає Толік. Агов, покидьки. Поки ми сперечалися, Юра вернувся. Перехилився, чи ми не розбіглися. Чи живі ще без окрайців. Стривайте, — каже Юра. Згинається, шнурок опускає, а на шнурку — пакунок. До нас наближається — нижче і нижче. Що там, усередині? Приземлився пакунок. Зовні букви — великі, ще більші, ніж у книжечці, — мов спеціально для Стьопи. Читає Стьопа. Я читаю. І Вітя. І Льоня. І Толік. Хором уголос. РО-ДИН-НА. Відкриваємо її, родинну, що пахне, а всередині піца, тепла ще. Гаряча. Парує. З начинкою. З ювілеєм вас, покидьки! Дякуємо, Юро. Дай Боже здоров’ячка, — белькоче Стьопа. Сидимо, святкуємо. Тобто, піцу їмо. А це що таке? Звуглилося чи що? Оливки, — каже Льоня. — На зелених деревах зелені ростуть, на чорних чорні. Толік на Льоню з-під лоба дивиться. Напевно, те, що й я, думає. Звідки ж іще міг Льоня оливки їсти, як не від жінки? Від жінки все. Яблуко і оливки. І ми від жінки. Либонь, від завбази приносила, мужа свого пригощала. Обережно, всередині кісточка, — попереджує Льоня. Вони без кісточки, — кричить Юра. Юра вгорі стоїть, дивиться, як ми їмо, від задоволення сяє. Добре їмо. Тільки немає що їсти. Закінчилася вистава. Бувайте, покидьки, — каже Юра. Бувай, — буркає Толік. Тримайся, — каже Льоня. Ще приходь, — припрошує Стьопа. Дякуємо, — кажемо ми з Вітею дуетом. А перед тим був квінтет, — каже Толік. Може, Толік ще й на музичному інструменті грав — на пару з Льонею? Вундеркінд, — каже Льоня. І як він лише такий мудрий серед нас опинився?