А й опинився, ще й першим був, Адам наш. Тільки не було Сари, — каже Стьопа. Єви, — виправляє Вітя. Не було Єви. Я був. Блукав. То там примощуся, іншого разу там. Бувало, проженуть, ще й погрожують. Поки сюди доплентався, Толіка стрів. Ти хто? — питаю. Адам, — буркає Толік. А ти хто? Єва, — сміється Льоня. Агасфер, — кажу, страждалець-блукалець. Сам, як палець. Звісно, не так воно все було. Це вже потім придумали. Й Агасфера для мене вигадали. Насправді було як. Ти хто? — питаю. А ти хто? — Толік до мене. Не знав я ще, звісно, що Толік він. Отак ми й познайомилися. Тож першим був Толік. Жив у раю, біля мосту. І добре Толікові було. Добре тобі було, То-ліку? Але був Бог, який створив і в раю поселив. Подивився Бог і подумав, що зле воно самітником самувати. Кому-кому це знати, як не Богові, найбільшому самітникові у Всесвіті нескінченному? І взяв Господь ребро Толікове, коли Толік спав. Майтки задер і, беручи, головою похитав і носа поморщив, бо там не те що шанеллю, а й русскім лєсом не пахло. І зробив з ребра Толікового друга йому, мене. Втім, це також згодом придумали. Чи не сам Толік доклався. Тільки про майтки брудні і діряві з французькими парфумами не Толік. Це вже напевно. Відтоді ми вдвох із Толіком самували, щоправда, недовго. Інженер Льоня з’явився на горизонті. Ще й не з порожніми руками — з консервами. Потім Стьопа, агроном, якого Толік привів. На свою голову, — буркає Толік. Толік у сквер забрів. Там дітлахи сніговика виліпили. Бачить Толік, Стьопа стоїть, сніговиків ніс хрупає. Варвар! — кричить йому Толік. Стьопа на Толіка вивалився. На, — каже. Відламав кавалок і Толікові простягає. Взяв Толік, з’їв. Коли йшли, Стьопа сніговикові очі виколупав, тільки Толік уже нічого не казав — одне око Стьопа Толіку дав, ще й розлущити допоміг. Цікаво, Толіку, що ти тоді у сквері шукав? — питає Льоня. Шукав, — буркає Толік. Вітя останнім до нас приєднався. Прийшов і так залишився. Ніхто не знав, звідки він і куди прямує. Вітя і сам не знав. Ще коли ми з Толіком удвох були, Толікова мама приходила. Потім перестала. Толіку, синочку, я бульйончику вам приноситиму. З курячих ніжок, смачного і теплого. Мамо! — каже Толік. Ще кілька разів приходила. Прогнав її Толік, відмовився від ніжок у бульйончику, даремно от тільки. Та й від житла, либонь, відмовився. Чому, питається?
Всякого з нами бувало. Другого року життя нашого спільного згадав Бог про нас, якраз вчасно — мороз ударив. А він нам ватяні куртки, гарні такі, синьо-білі. І шапки теплі, також синьо-білі. Ну, орли, наряджайтеся! Нас і гукати не треба було. Тепло стало. Й горілки приніс Господь. Не треба нам, — кричав Стьопа і руками вимахував. Нащо кричав? Можна спокійно сказати, а то ще заберуть те, що дали. Видно, хотів Бог добра нам. Щоб не тільки ззовні тепло було, а й усередині. Але мені коли ззовні тепло, то й усередині. Фізичний закон такий невстановлений. Я Льоні розказав. Льоня в нас інженер, хай встановлює. Встановлю, — обіцяє Льоня, — встановлю, брате, і запатентую. Винахідниками з тобою будемо. Чудаки, — стенув Бог плечима і ящик з горілкою назад у пікап закинув. Толік дві пляшки на ходу висмикнув, хоча ніяково йому було та й не пиво все-таки. Толік тихий здебільшого. Проте й тихий Толік на подвиг здатний буває, не тільки на шухері стояти. Ну що, — каже Стьопа, — до міста підемо? Цікаво Стьопі, як там, у місті. І мені цікаво. І Льоні з Толіком. І Віті, звичайно. А воно попереду, місто. Гарно там, світло і тепло, тротуари чисті, смітники по боках стоять. Дерева ростуть, доглянуті. Волосся підстрижене. Тільки не зелене воно, а чорними дротиками. Мода така. Голови круглі стримлять, не мерзнуть без шапок. Пішли ми, наважилися. Льоня попереду, проводир, дорогу найкращу і найкоротшу знає. Толік не хоче у хвості плентатися, посередині став. Вечоріє навколо. Ліхтарі горять. Люди ходять, магазини відчинені. Універмаги освітлені. Вітрини зі скла прозорого. Стьопа рота роззявив, на манекен витріщуєть-ся, який, у чому Бог народив. По один бік від входу жіночі, по другий чоловічі. Біля жіночих чувак на колінах лазить. Полазив-полазив, а тоді шубу з песцевого хутра на оголені плечі, що мов зі слонової кістки, вдягає. Що, Стьопо, хотів би й ти так? Здригнувся Стьопа, замріявся. Наталку його нагадувала. Може, не манекен ніякий? Невже то Наталка, що з подиву заціпеніла, його побачивши? Вона, Стьопо, через того чувака, що круг неї звивається, заціпеніла, не через тебе. Немає твоєї Наталки. В рабство її продали, у Голландію, де помідори з тюльпанами обіймаються. Помідора — то Наталка твоя, стоїть над дорогою у високих сап’янцях, на тюльпана чекає. Очумайся, Стьопо, прокинься! Не прокидається, сам, немов зачарований. Всередину заглядає, на сходи, що їдуть — одні вгору, інші вниз. Може, горілка у голові їде? Та, що Толік Богові з ящика вихопив. Але ж не пили ми її. Бігме, ще не пили. Нехай Толік пив, нехай Стьопа з Льонею й Вітею, але ж я ні. Ні, не пили ми. Не пили, а сходи далі їдуть. Оце да, — цмокає Стьопа. Інженере, чому вони їдуть? У розетку ввімкнули, тому і їдуть. Цікаво, якби ті, що знизу на міст ведуть, мохом порослі і порозбивані, в розетку ввімкнути — теж би поїхали? Покатаємося? — каже Стьопа. Але не зайшли ми всередину. І Стьопа не наважився. Як-не-як, не на ровері їздити. Вперед ідемо, ось вулиця перехресна, а на ній будиночок. Дім як дім. Балкон нависає, дві жінки його на плечах утримують, руками підперли, щоб не впав балкон. І не падає. Твоя Наталка. Котра з двох? — вагається Стьопа. Приглядається. Не там дивись, нижче бери. Нижче бере Стьопа, як сказано. Нижче поверх з вітринами темними, хоч в око стрель. Гадав, що як місто, то всюди так усередину видно, як в універмазі. Ні, брате. Всередину не видно, проте не означає це, що нічого не видно. Ще й як видно. Вікна в червоних неонових рамах. У центральному неонова краля з’являється. Стьопі, який найближче стоїть, підморгує, вперед нахиляється, мовби поцілувати. І що? Цілує. Як стій, цілує. Губами соковитими, неоновими-червоними, що, наче серце, спалахують. Зникає, а потім знову з’являється. Ось Наталка твоя. Впізнала тебе. Далі рушили. Люди йдуть, сунуть і сунуть, групками, над кожною прапори. Як і ми, в місто. На нас поглядають. Дивно так поглядають. Обдивилися ми себе й один одного — ну як? Нормально все, незле виглядаємо. Але ні, далі дивляться, непривітно якось. Чого це вони? Та нічого, йдемо. Зеки! — кричать. Невже до нас? Сам зек! Це Толік у відповідь із-за Стьопиної спини. Пєтухі! Яйцем кинули. Не допоміг Стьопа. Толіку в груди влучили. Не впав Толік, на ногах утримався. Потекло яйце, куртку нову ватяну замазало. Толік рукавом витирає, ще більше розмазалося. Та що ж воно? Думка ятрить мене, Толіка з Льонею, всіх нас гамузом. Як упізнали нас, під новим одягом, під куртками фабричними, ще не ношеними, що їх Бог подарував нам? Далі рухаємося, ось і майдан уже. Ще більше людей, увесь час нові прибувають. Прапори майорять, музика. Каштани заквітчані. Замість цвіту і листя стрічки — жовті, морквяні, помаранчеві. Свято. Треба ж отак потрапити! Всі святкують. І дерева святкують. Може, це їхнє свято? Свято дерева і рослинки кожної. І тебе, кульбабки побожної, — каже Толік до Віті. І тебе, тюльпана, — до мене каже. Всі стоять, і ми стоїмо. Й незчулися ми, як хвиля нас вперед вихлюпнула — туди, де музика грає й промовці на підвищенні. І радісно нам. І навіть То-ліку, якого яйце поцілило. Секта, — шепоче Стьопа. Віче, кретине. Озирається Стьопа. Не я, — каже Толік. Не я, — кажу я. Не ми, — кажемо ми. З нутра гучномовців людські голоси вириваються. Ви тільки подивіться на них, клоунів жалюгідних, що між нас затесалися! Ганьба провокаторам! — усе потонуло в криках, і ми потонули б, але простяг Господь десницю над нами, змилосердився. Сюди їх ведіть, на сцену. Вивели нас, під шибеницю виштовхали. Подивіться на них! Хіба вони винні, що їх одурено? Отаке ставлення до людини в їхній розбійницькій вотчині. Так вони дбають! Стягнув промовець ватяну куртку з Толі-ка, так що Толікові пручання не допомогли, — вся наша істинність враз оку людському відкрилася. В них навіть туалетів немає, а щоб умитися, в чергу стають і за це з них три шкіри спускають і проти нас налаштовують. Ось віддяка за працю тяжку шахтарську! Промовець потряс у повітрі Толіковою курткою. Ось як їх оббирають! А люди ці, щоби знали ви, — брати наші. І сестри, — підвискнув Стьопа. Заткнися, — прошепотів Льоня. І сестри! Тож підтримаймо наших братів і сестер! Нас розколоти хочуть, а ми — єднаймося! В єдності наша сила! Навіки разом! І всі, хто стояв навколо, а багато їх було, хто навколо стояв, і собі закричали-підхопили. Разом! Разом! І ми, щоб не відставати. І навіть Толік зі страху кричав. Хай живе Людяність! — вирувало навколо. І не били нас — обіймали. З польової кухні рисовою кашею з родзинками нагодували. Подарували кожному по апельсині, сказавши, що відтепер їх помаранчами звати. Отак Господь спершу провчи