Пішов, пішов Стьопа до своєї Наталки, не витримав. Ми спати лягли, сон нас ланцюгами скував. Стьопі тільки цього й треба. Пішов. Дорогу назад до міста в темряві вгадував. Зашпортався, підвівся і далі пішов. Не пішов, побіг. Попереду ліхтарі замріли. Світліше стало. Манекени в вітринах у хутрі на Стьопу здивованими очима глипали. Куди, Стьопочко, біжиш серед ночі, квапишся? По Наталочку. Пощо біжиш, коли чесні люди сплять, зморені працею? Бачиш, твій батько спить, а ти гупаєш, батька будиш. Дивиться Стьопа — батько його з домовини підводиться. Домовина посеред вулиці сиротиною, наче забули її. Задрімав я, сину, ліг хвильку перепочити — і сон зборов. Тату, я по Наталку біжу, ви її пам’ятаєте. Пам’ятаю, сину, тільки пощо так квапишся? Квапився Стьопа, Наталку боявся проґавити. Одного разу вже втратив її — от і квапився. Духу наддав, аж тут будинок з балконом, що його жінки підпирають. І Наталка у вікні оком підморгує, цілувати тягнеться, як допіру, Стьопу впізнала. Стривай, Наталю, я вже, каже Стьопа, двері тягне, важезні такі, з металевим стерном замість ручки — всередину шугонув, мов у льох провалився. Немає Наталки. Порожньо, за стійкою стара відьма подрімує. Стьопа сходи бачить, зачаровані, пружиною скручені. Ніби в пекло потрапив. Ще дужче ходи наддав, через східці перестрибував, нагорі опинився. Там коридор з дверима однаковими, не інакше, як пороблено тут, без нечистої сили таке не обходиться. Двері всі геть однакові. Стьопа за перші-ліпші вхопився, клямку натиснув — замкнено. Інші попробував, шарудіння чує, так миші в сільській коморі шкребуться, де крупи і борошно. Стьопа плечем наліг, гачок усередині з петельки вискочив, подалися двері, відчинилися, лампочка світить тьмяна, на ліжку Наталка його, не сама — з дідьком у людській подобі вовтузиться. Образа Стьопу взяла, за горло стиснула, обценьками держить, відпускати не хоче. Може, то відьма, чортова помічниця, Стьопу душить? Схопив Стьопа нечистого, на коридор викинув. Горлає той, як не свій, мать-перемать, неподобство це, заплатив він. Так і є, заплатив. Згріб Стьопа бісові гроші з тумбочки, зіжмакав що сили було, на коридор швиргонув. А Наталка? Дивиться, очі нажахано заокруглила. Що, Наталко, не впізнаєш мене? Незчувся Стьопа, як рука занеслася, попри волю Стьопину, не послухалася його, свого хазяїна, Наталку вдарила, ляпаса підлого відважила. Плаче Наталка, схлипує. Не хотів я, Наталочко, пробач мені. Ти що собі дозволяєш, скотино?! Так, скотина я, остання скотина, Наталочко. Лише не Наталка це, що чоловічим голосом промовляє. То нечиста на глуз бере, лицедіючи. Чорт, що його з кімнати геть витурив. Сам чорт — чорт і дурак! Та що воно таке? Дивиться Стьопа — не Наталка то вже, яка щойно Наталкою була, Толіка Стьопа бачить. Отакої! Мене не проведеш, відьмо! Спершу Наталкою була, аж це ось на Толіка перекинулася. Хотів врізати Стьопа, ох, пригостити хотів — за те, що Наталку звела і Толіком, його приятелем, перекинулася. Тільки розвіялись чари — чорт зник, і відьма, й будинок, що на ньому жінки балкон підпирають, і місто. Все зникло. І Наталка його. Лише Толік. Краще б То-лік зник, а Наталка лишилася. Не зник Толік. На Стьопу витріщився. Ти що тут, Толіку, робиш? Те, що й ти, козел. Ліг Стьопа біля Віті. Толік хотів геть іти. Куди піде? Вранці перший сніг випав.