ша за корабель хитається. Раз вправо нахилиться, раз уліво, бодай йому. Пристосовувався дід — наш чоловік до всього призвичаїться. Приборкав американську землю під собою, наче мустанґа в преріях. А прерії — то степи американські, яким ні початку, ні краю не видно. Ще не дідом був. Молодим парубком. Дітей наплодив. Стьопиного батька, замурзаного і босоногого, і світ за очі подався, долю шукати. Знайшов, у валізу, що надбав її замість клунків обох, на саме дно, під речі поклав. А накупив скільки всього — левісів, адідасів. Назад пливе. Тільки не припливає ніколи. Марно на нього вдома чекають. Уже й борщ захолов, і вареники пошкарубилися, а його нема та нема. Жінка в розпач, дідова теща, жінчина мати, дрівець до вогню підкладає. Дзуськи ти йому здалася. Він уже давно собі Мері знайшов, а тебе забув. Замовкніть, мамо, я вас прошу. Не знайшов він собі нікого, не такий він — не знаєте, то й не грішіть. Про «Титанік» почули, ще гірше жінка голосить. Льоню, не було тоді «Титаніка», і не з Америки, в Америку він плив. Яка різниця, куди плив. Навіть якби не було його, айсберґ був. Він завжди там плаває. Проте не від айсберґа він помер і не помер, як на те пішло. Це корабель в інший вимір потрапив. Дивується Стьопин дід, що воно таке? Мамонти бігають, а за ними голодранці, шкурами, на яких клапті тельбухів позапікалися, обтягнені, з дрючками і каменюками, більше до мавп подібні, ніж до людей. Не був мій дід ні в якій Америці! Не доїхав, отже. По дорозі туди все сталося, а не назад — яка різниця? І не з твоїм дідом, а набагато пізніше. Чекають на них. На кораблі у портах і літаки на аеродромах. Родичі зустрічають, носії і таксисти. Тільки немає кого зустрічати. Хвилюються родичі, непокояться носії, спльовують роздосадувано таксисти. Не приземляються літаки. І кораблі в порт не заходять, кітви не кидають, трапа не спускають. Немає їх. І пасажирів, які ними їдуть, немає. Трапом ніхто не сходить. Шукають їх. Кораблі в морі шукають. Літаки також у морі шукають — хто їх у повітрі шукатиме? Тільки немає їх, хай їм біс. Літаки з радарів зникли, кораблі сигналів S.O.S. не шлють. І в морі їх також немає. І решток від них немає. Нічого немає. Ні скалочки, ні капелюшка, що на поверхні би плавав, про сумну долю пасажирів розказував. Та що воно таке? Що діється? Експедицію споряджують. Досліджують. Математики розрахунки роблять, фізики величини зважують. А все від того, що під Бермудським трикутником межа пролягає, на північ тягнеться, тіпа кордон. Лише без прикордонників, вівчарок і спостережних веж, і колючого дроту немає, і трактор демаркаційної смуги не розорює, землю не розпушує. Немає її, землі. Синє все навколо. Небо синє, земля синя, бо не земля вона, а вода. Межа та невидима, кораблі перепливають, а літаки пролітають її, не помічаючи. Тільки буває, що перетнуть вони її і більше не з’являться. Ніде і ніколи не з’являться. Кажуть, сто років для них як один день. Де вони? — питає Стьопа. Власне, Стьопо, всі це питають, не тільки ти — і рятувальники, і родичі, які чекають, і носії, які нетерпеливляться, і таксисти, що спльовують. А ти як гадав? В інший вимір провалюються. Дивляться — щось не те. Кудись не туди потрапили. Швидко мобілки добувають, номери родичів і рятувальників набирають. Про номери таксистів уже ніхто й не думає. Мовчать мобілки. Не відгукуються родичі, ні рятувальники. Голос оператора озивається, на плівку записаний. Абонент тимчасово поза досяжністю, зателефонуйте, будь ласка, пізніше. Пізніше знову ніхто не відгукується, крім оператора, який тим самим голосом те саме балабонить. Але, швидше за все, й оператор не балабонить — ні грама не чути, мовчанка. Пасажири одні в істериці б’ються, інші їх заспокоюють, від чого й самим легшає. Льоню, я цей голівуд також бачив, — Толік озвався. Нам краще всередину заходити, поки місця вільні, бажано біля батареї. І біля виходу — може, буфет буде. На жаль, — каже Льоня, — в лекторіях буфетів не влаштовують. А що влаштовують? Лекції! Нащо нам лекції? Це Стьопа. Стьопа згадав свій рідний сільськогосподарський. Речі, Стьопо, підсушимо. Культурними людьми станемо. Похаваємо, — мріє Стьопа. Не похаваємо — кажу ж тобі! Розумієш, хоч з голоду ґеґни. Скупердяї, — обурюється Стьопа, жаль бутербродика. Не заведено, Стьопо, некультурно — в лекторіях не бутерброди, а знання поїдають. Від знань ситим не будеш, — Стьопа це на собі випробував. Всередині лампа на стіні жевріє, жоднісінької душі, крім сторожа. Вам чого? Ми на лекцію. Зарано, панове. Вийшли ми. Ну що, панове, куди подамося? Та нікуди, гуляємо. Може, заходьмо вже, а то ще, чого доброго, місця не вистачить, — каже Вітя. Стьопа нічого не каже. Без бу тер бродів Стьопа якось відразу інтерес втратив, скис і похнюпився. Голодний Стьопа. І я голодний. І Льоня. І Ві-тя. І Толік теж. Не приходив сьогодні Юра, рятівник наш, то й манна з неба не падала. І вчора не приходив. І позавчора. Вчора Стьопа з Льоньою на базар навідалися. Ти високий, — каже Льоня, — в контейнер зазирни. Зазирнув Стьопа, там щурисько сидить, підцвілу хлібину жере, на Стьопу зацікавлено виставився. Паніка селянина в Стьопі охопила, розпука майже. Схопив селянин Стьопа палицю, щура провчити хотів, тільки не було його — не чекав Стьопиної науки. Витягнув Стьопа, Льоні показав. Кивнув Льоня. Овочів назбирали. П’ять картоплин, пророслих і зморщених, на кожного по одній. Тільки як її їсти? Ти спробуй сирою, більше вітамінів. Пробував Стьопа, не йшла сирою — хоч кілком підпихай. Згадав багаття, картоплю в жаринах, міхи, які з села возив, тепер Льоня зі смітника по одній визбирує. Не може Стьопа її сирою їсти. Ніхто з нас не може. Складно з нею, картоплею. Каструлі домагається, води, плитки з конфорками, сірника, що спалахує. Огірок без роду і племені, гарбуз, який викидають, не розрізаючи, всього-на-всього підігнилий, і кабачок, огірковий родич, і навіть помідор, який у Голландії росте, можна сирими їсти. Особливо огірок. Усе в місті росте, що й у селі росте. Картопля і в селі, і в місті росте. І гарбуз. Тільки помідор в Голландії, огірок — той невідомо де. В селі вони по-одному ростуть, у місті — по- іншому. Кар топля в селі на городі росте, що за хатою, в місті на смітнику між будинками. В селі завжди виросте, велика чи мала, багато-мало. В місті хіба на смітниках, особливо базарних. Зате як росте, то й садити не треба, ні сіяти. І не тільки картопля з огірком й помідором, а й пляшка, різні пляшки, раніше скляні, зелені, брунатні, з горлечками, подібними до коропа, який невимовно у воду проситься, тепер пластикові, ці швидко ростуть, густими хащами паношаться. А ще — бляшанки і телевізори, тюбики й жабуриння, пакунки і батарейки, фарби-фломастери, взуття і віконні рами, посуд і качани. Піднялися ми сходами, що нагору ведуть. Нагорі запрошення показують, потім у двері проходять. Ми також показуємо. Наші запрошення в Льоні. Льоня не тільки гроші, а й документи в нас збері -гає. Запрошення дають право погрітися, речі підсушити, самим підсохнути. Культурною людиною, сказано, стати. Шкарпетки на батареї не вішати. Льоня вказівки дає. Чув, Стьопо? — буркає Толік. Це всіх стосується, — каже Льоня. Непомітно за батарею запихати. За батареєю брудно, порохи хижо клубочаться. Яка різниця — від порохів обтрусити можна. Скраю сидимо, поближче до батареї. Батарея велика, бо й зал великий. Гріємося, навколо оглядаємося, вперед дивимося, речі сушимо. Людей небагато. Зал на третину заповнений. Різні люди прийшли, не тільки ми. В залі світло згасає, попереду екран відкривається. Шепіт повзе по залу гусінню пухнастою і затихає. Не лекторій це, кінотеатр. На екрані буква з’явилася. Спершу П, потім Р, потім О. Після них Н, Е, О, Б, Х, І, Д, Н, І, С, Т, Ь, З, Л, А, У, С, В, І, Т, І. Чекаємо. Про любов, — розпливається Стьопа. Трилер, — буркає Толік. Вестерн, — сміється Льоня. Скоро Різдво, — каже Вітя. Раптом світло спалахує — не буде кіна. Кіна не було. Була лекція. Коли тепло, відразу до сну хилить. Шкідлива воно штука, комфорт, — розмірковує Льоня, — здорову людину морально розкладає. Фізично, — буркає Толік. В Америці дослід провели. Камера. Тюремна? Ні, в науково-дослідному інституті, умови — ідеально комфортні. В тому самому, де душу зважували, — буркає Толік. Поклали туди людину. Через кілька хвилин прилади з ладу вийшли — людина зникати почала. Хіба це недостатній доказ неуникності і навіть необхідності зла у світі? Хіба не роздирає лев антилопу, вовк зайця, а крокодил ґну? Хіба вони винні, що такими їх створила природа? Я пр- пр- протестую! Це пр- пр- примітивно! Схвильований голос Віті роздирає на клапті пелену, що вкутала мене теплою ковдрою. Кожного разу, коли надміру схвильований, Вітя затинається. «Ганьба!» дається йому відразу. Вітя кричить угорі над моїм вухом, так у дитинстві нестерпно кричав Лобзик, Льонин перевесник і приятель, схований у крислатому пагіллі, тоді як Льоня стояв унизу і мріяв. Його крик виводив Льоню з заціпеніння, Льоня ловив у наставлений кашкет китиці і цілі гілки жовтих черешень, уявляючи себе рятівником, що тримає круглий мат, як у пригодницьких фільмах, куди стрибає сім’я з шостого поверху, рятуючись від пожежі. Спочатку стрибає Опанас Порфирійович, після нього Танкіна Спиридонівна, останньою летить вона, їхня донька Люся. Льоня її, звичайно, на руки зловив би, але шостий поверх навіть для фантазії безтямно закоханого підлітка зависоко. Лобзик мусив діяти швидко, поки не наспів сторож. Кричав Лобзик геть безглуздо — Льоня див