Про нас згадали — з запізненням, адже Різдво проминуло, проте ще вчасно, бо на носі був старий Новий рік. Навчені отриманими в лекторії штурханами, ми не вірили, що пампухи, на які нас запросили, — не жарт. Переконали нас урешті дві причини, до обох із яких ми уважно прислухалися, — голод і міський голова. Хоча доводи, що їх навів голод, були переконливіші, не вірити мерові також не було підстав. Його діяння, про які ми дізнавалися з газет, на яких спали, характеризували його як людину діла: сказав — зробив. Сказав: буде вода — вперіщили дощі. Пообіцяв боротися з бідністю — боровся, а нас не чіпав. Тож коли настало чотирнадцяте число місяця січня нового року благословенного стилю, Льоня привів нас на Головний майдан — дивно було б, якби не був головним майдан, на якому приймаються фатальні для долі міста і його мешканців рішення, колись просто неба, так що брали участь птахи, бездомні коти і приблудні пси, що назагал виглядало демократичніше, ніж тепер, коли витурюють журналістів і боїться пошкребтися під долівкою щур. Не фатальні, — виправляє Льоня, — а вирішальні. Так вони і є фатальними, — заступається Толік.
Якби ми спізнилися на десять хвилин, нам не перепало б нічого. З плаката над входом майорів напис «Місто вітає своїх безхатченків та волоцюг!» Судячи з велелюддя і тисняви, що панували навколо, принаймні половина мешканців міста були безхатченками та волоцюгами. Проте мало хто виглядав аж так жалюгідно, як ми. Ми насилу протиснулися туди, де з нутра велетенського казана роздавали пампухи — з тією безкоштовністю, що настає в пору післяріздвяного умиротворення. Мені п’ять! — збадьорений пахощами й парою, — рикнув Стьопа. Не мона, — монькнула жінка в фуфайці, поверх якої було накинуто засмальцьований фартух, — в одні руки один пампух. Але ж ви щойно два дали, — обурився Стьопа, тицяючи на чоловіка в ще досить добротному пальті і до решти не вичовганій шапці-хутрянці, який, почувши Стьопу, квапливо доїдав пампух, інший міцніше стиснувши в руці. Він — прохвесор мунівеситету, — пояснила пампушниця. Я що — я ні, — пробубнів Стьопа. Вроджена шаноба селянина перед учителем на мить узяла гору над інстинктом виживання, який примушує їсти тоді, коли є, не маніритись і надмірно в доброту не впадати. Він — старший викладач, — сказав Толік, і дебела пампушниця зміряла Стьопу недовірливим поглядом. Навряд чи вона повірила. Але чимось він їй сподобався, і вона таки дала йому другого пампуха. Якби він сподобався їй більше, можливо, ми б отримати п ’ять. Ми протискалися від намету до намету, доки врешті опинилися перед порожнім баняком, з-за якого з усією ненавистю і зловтіхою визвірилася на нас провідна пампушниця закладу громадського харчування № 7. Там, де працювала, вона випихала таких, як ми, брудною шваброю. Увечері Стьопі стало погано. Стьопо, чухрай подалі, — сказав Толік, якому й самому крутило. В мені також бурчало. З кущів віддалік чулося, як Стьопа, на чім світ стоїть, кляв міську управу.
Панове Біблію читають? Читаємо, — каже Стьопа. По складах, — буркає Толік. От і славно — либонь, і до церкви ходите? Під церкву, — буркає Толік. У церкві місця не вистачає, — пояснює Вітя, окидуючи Толіка докірливим поглядом. Хто рано встав, той штани вбрав, — ні сіло, ні впало верещить Стьопа. І молитися молитеся? Свят-свят, — бреше, хрестячись, Льоня. Моліться, діти мої, вранці й увечері й коли до столу сідаєте. Ага, — буркає Толік. Немає столу, — розводить руками Стьопа. Вірте — і дасться вам. Юра дає, — кажу. Юрій — великий святий. Не занедбуйте нареченої Господа. Будуть підходити і спокушати вас, а я вам кажу — від лукавого це. Без навернення в пеклі будете смажитися — як ті кнуриська на шампурі!