Чого він нас лякає? — непокоїться Стьопа. Не лякав він нас, ясновидцем був. Через кілька днів два молодики підійшли, в костюмах з білими сорочками, при краватках, блискучі металеві пластинки на нагрудній кишені, на яких букви каліграфічні виведено. Сезон полювання триває, — проголошує Льоня. Тільки кому здалися такі, як ми, з кишенями, в яких вітер свище? Журнал показують — картинок багато, слів мало, наче діти ми. Колись ми це вже бачили. Чи не такий самий, дуже подібний. Прочитайте, — кажуть молодики, — там усе написано. Й усміхаються, як ті, котрі нас із лекції витурили, хіба що стрижками між собою різняться — таких Господь без черги до Раю пропустить. Що написано? — їжачиться Вітя. Про Рай, — кажуть. Путівник «Шлях у Рай», — буркає Толік, — з географічними мапами. Журнал залишили, самі пішли, пообіцяли через якийсь час навідатись. Де він, Рай? — Стьопу несподівано на філософію потягло. Там, де манна з неба сиплеться, як нам піца окрайцями. А Бог який? Такий, як Юра, нам несе, а не сам зжирає. Бог — не жлоб, усіх нагодує. І Юра нас годує. Не сотвори собі кумира. Юра — наш годувальник. Бог наш годувальник, це він його до нас веде, окрайці його руками над нами витрушує. Щось не сипляться. Піцерію на свята замкнули, потім відімкнули, але немає Юри, ось уже другий тиждень. Кудись не туди його Бог завів. Треба піти розвідати, — каже Стьопа. Куди піти? — каже Льоня. В піцерію, запитати, — каже Стьопа. Приходить Стьопа в піцерію, — буркає Толік, — стук-стук, директора можна? Приводять Стьопу до директора, Стьопа й питає : де Юра? Він нам окрайці приносив. Не поняв, — каже директор. Де Юра, питаю? — каже Стьопа і витягає директора з-за столу, після чого охоронці викидають Стьопу надвір, даючи на прощання під задницю. Хоча… Якщо по правді, Стьопу й на поріг не пустять. У таких клієнтів, як Стьопа, платоспроможність великими літерами на лобі написано. Друкованими, звісно.
Треба на конвеєр поставити, — каже Толік. Як це? Бабки брати: хочеш — плати. У світі немає нічого безплатно. Крім пампухів. Толік — виконроб, Льоня — головний бухгалтер, Стьопа і я — робоча сила. А Вітя? Вітя — наш капелан. Хто такий капелан? Священик, телепню. Не встигли ми як слід посади розписати, як черговий вербувальник нагодився. Що, чуваки, сфоткаєтеся для святої справи — фотограф міжнародного класу! Сто баксів, — каже Льоня. Сто баксів ваші, несподівано легко погоджується незнайомець. Класні дівчатка — пальчики обсмокчете. Сто баксів на кожного, — каже Толік, якого не зворушують класні дівчатка. Сто баксів на всіх, — не поступається вербувальник. Сто баксів на кожного. На всіх. На кожного. До побачення — ці гроші могли б бути вашими. У повітрі на мить з’являється зелений папірець, затиснений пальцями, — а хотів же нас за так підрядити. Хай сто, — сичить Стьопа до Толіка, перемовника. Ми звертаємо погляди до головбуха, який і вніс пропозицію. Льоня мовчки киває. Сто, — буркає Толік, — але ми поскаржимося в профспілку. Грошей ми не отримали — спершу робота, потім оплата. Завтра о десятій — щоб як багнети мені!
Стьопа міцно стоїть на землі, обома ногами, мов обценьками, тримається. З-поміж нічого, яке дамокловим мечем нависає, і багато чим, що в’юном із рук вислизає, Стьопа хапається за найдрібніше, бо й те можна втратити. Нехай жалюгідне воно, карикатурне, проте все одно краще, ніж нічого, — цієї арифметики Стьопу життя навчило. Раз ми вже мали сто доларів, зароблених моєю працею, про яку я навіть не здогадувався, що праця вона і що жити з неї можна. Нехай не вічно, але місяць, до того ж не самому, а вп’ятьох, квінтетом. О десятій ми вже були напоготові — Толік останнім, «багнет». Заспаний і набурмосений, він найбільше з-поміж нас не терпів вояччини, хай навіть словесної, — його, короткозорого, колись у будбат заголили, де все одно, що в буцегарні, хіба без колючого дроту. Ждемо, чекаємо. Може, марно чекаємо. Наші годинники давно вже по світу пішли — хто з нас їх мав, звичайно; відтоді нам сонце годинником. Ет, хороші колись були, механічні, надійні — що там казати. Вторговані за них копійки розлетілися швидше, ніж хвилини, ними облічувані. Ні, не шкодуємо ми — ні за копійками, ні за хвилинами. За чим шкодувати? — каже Льоня. — Треба мати, а не шкодувати. На що Стьопа згідливо покивує. Як щось і дзенькне, то хіба згадка у пам’яті та її відлуння в наших кендюхах. Фата морґана — губи потріскані, горло склеїлось, аж раптом удалині вода видніється, далекодалеко, дійти годі до неї — немає її, примарилась. Толік по собі знає, сказано ж, у будбаті був у Середній Азії. Зате хвилин у нас! Міхами могли б продавати — всім, кому часу бракує. Оптом і вроздріб. Великі до великих, середні до середніх, малі до малих — секунди на одну купку, хвилини на іншу...