Завантажили нас у мікроавтобус. Толік впирався, але сто доларів — це сто доларів. Наче в льоху, лише сполучне віконечко із водієм і жевжиком біля нього. Водій кермо тримав, жевжик вряди-годи до нас обертався, підморгуючи — мовляв, даремно похнюпилися. Від підморгування Толік ще більше занепокоювався, та й я виліз би — я прихильник ходіння пішки, на колесах непевно якось. Толік почувався кролем, якого заманили морквиною в клітку, навіть не давши похрумати, й ось тепер везуть невідомо куди — м’ясо розфасують, з хутра вушанку пошиють або рукавиці зимові, що їх потім у шкірґалантереї який-небудь жлоб купить. Від різкого гальмування ми подалися вперед, Стьопа гримнувся об перегородку. Двері відчинилися. За ними другі, треті, четверті. Останні були дверима рекламної студії, як повідомляла латунна табличка. Толі-кові відлягло й нам усім разом з ним.
Просторе приміщення, в якому ми опинилися, заставлене ліхтарями й прожекторами. Щось тенькнуло одночасно в Льоні і в Стьопи. В такому приміщенні семирічний Льоня позував для родинної фотографії, тримаючи на руках манюсінького братика, якому тоді й рочку не виповнилося. В таке саме приміщення, тільки менше і з меншою кількістю прожекторів, можливо, лише з одним, Стьопу привіз батько. Художня фотографія зі Стьопою стала батьковою гордістю, одначе після батькової смерті Стьопа шкодував, що на фотографії він, а не його батько, або ще краще, якби вони були там удвох. Жевжик виявився асистентом модельєра. Що це? — питали ми, не уявляючи, що воно за ремесло, на що Толік нам доступно пояснював: модельєр вигадує одяг, а асистент — хлопчик на побігеньках. Хлопчик на побігеньках, він же асистент, підійшов до двох незнайомців, і між ними зав’язалась розмова. Той, що з довгим, зачесаним назад сріблястим волоссям і великими чорними окулярами, які закривали не тільки очі, а й половину лиця, і був модельєром, а лисуватий опецьок біля нього, який раз у раз стирав хустиною піт, — фотографом. Модельєр, схрестивши руки, кивав підборіддям, тоді як фотограф не знав, куди подіти свої родинні ковбаски з пухкими долоньками. Коли розмова закінчилася, асистент прочинив інші двері: Ну як дівчатка, готові? Парубки вже чекають. З того, як він по-змовницькому підморгнув нам, ми зрозуміли, що парубки — це про нас. Із сусідньої кімнати випурхнуло троє худих, наче їх морили голодом, створінь. В песцевих шубах, накинутих на голе тіло, вони нагадували ожилі манекени. Венери в хутрах, — шепнув інженер, за сумісництвом бухгалтер і колишній музикант Льоня, який, на відміну від шкільних років, за час навчання в інституті прочитав, у чому було б соромно зізнатися, якщо не враховувати посібників про тюльпани, чотири позиції — «Венера в хутрі» одна з них. Нам не тільки песцевих шуб не дали, а й узагалі звеліли не роздягатися, включно з головними уборами — в Стьопи за шапку правили химородні рейтузи з обмотаними навколо шиї кінцями, в яких він виглядав, як німець під Сталінградом. З нас усіх Стьопа найбільше мерз у голову. Отак ми приблизно виглядали. Парні, що нада, — клацнув пальцями асистент, шукаючи схвалення, що його модельєр з фотографом не забарилися висловити — в доволі, щоправда, стриманій формі. Першою посадили чувиху, обабіч Стьопу і Вітю, замість Толіка, який м’явся і ховався між нами. Ближче, ближче, — дириґував модельєр, а асистент озвучив його розпорядження. Стьопа і Вітя присунулись ближче, Вітя ніяково, зате Стьопу двічі просити не треба. Наталочко! — прошепотів Стьопа у вухо з блискучим кліпсом. Я нє Наталачка, урод! — сахнувшись від Стьопи, Венера-в-Хутрі бемцнулася об Вітю, і тільки Вітіна темно-синя плетена шапка пом’якшила удар. Ізвіні-тє, — пролопотіла Венера. Чііііз! — скомандував фотограф. Що таке «чііііз»? — запитав я пошепки, проте фотограф зупинив Толіка, який збирався вже щось відповісти. Ша! — шакнув асистент модельєра. Зараз вилетить пташка, — сказав фотограф. Вилетіла. Тридцять одна чи й більше. Хто б їх лічив, пташусьок? Дівчата гидливо кривилися і, тільки коли вилітала пташка, клеїли усмішку. Що поробиш, дівчатка, почули ми голос асистента позаду, бізнес є бізнес, і вам непогано платять.