Льоня стукає в двері, спершу тихо, відтак наполегливіше. Може, немає нікого і головний у директора? Чому ж тоді викликав? Льоня в сусідньому корпусі працює, підхопився, через подвір’я з острівцями талого снігу квапиться. Через якусь хвилю Льоня знову стукає і розуміє, що поводиться геть безглуздо, як не личить інженерові. Льоня стукає, і це стукання ще недоречніше, ніж чекання під дверима на коридорі, що довгим рукавом сходової клітки сягає, звідки приступками униз розмотується. Льоня натискає на клямку, і двері, зрипнувши, відчиняються. За відсутності керівника заходити не заведено, навіть якби кабінет навстіж. Повагавшись, Льоня переступає поріг. Високе чорне крісло головного інженера порожнє. На столі креслення, в кутку — кульман, дверцята одягової шафи прочинені, на шафі герань. Льоня йде через кабінет до ще одних дверей, за якими підсобка. В ці двері Льоня не стукає — тихо відхиляє їх. Головний інженер Семенченко Сергій Васильович висить у зашморзі власної краватки, прив’язаний нею ж до шнура верхнього освітлення. Відчепи, ледь розбірливо хрипить головний інженер Семенченко, який сам ніколи не заплутувався і спуску нікому не давав, за що його вважали бездушним, особливо після того, як Людку з третього відділу за нехлюйство витурив; й ось тобі — у власній краватці заплутався.
Льоня підставляє стілець, довго вовтузиться, а коли нарешті відв’язує, обоє гепають на підлогу. І тоді головний інженер Семенченко Сергій Васильович хапає Льоню за шию. Все, кінець — проноситься в Льониній голові, який дивовижною ретельністю відзначався, креслення без по-марочки робив, найабсурдніші доручення виконував, до восьмої вечора просиджував, хлопчиком на побігеньках був, за що йому навіть премії ні разу не виписали. Льоня відчуває, як життя покидає його, розпливаючись темними колами. Валю! Валю! — з останніх сил хрипить. Раптом звідусіль оживає відлуння, так ніби тільки й чекало. Ніби не підсобка вона, а нескінченність, що міріадами голосів озивається.
Ось, — каже Льоня, — все, що лишилося. Сорок доларів у доларах і сім гривень з копійками. Залиши собі хоча б десятку, — каже Вітя, — гроші завжди потрібні, особливо коли новий почин робиш. Відмовився Льоня, не взяв. Вона? — каже Толік. Невже? — кажу, і радість із журбою обіймається. І в Толіка обіймається. І у Віті. І в Стьопи. І — найголовніше — в Льоні, інженера, скарбника, музиканта. Щасти тобі, — каже Вітя. З Богом, — кладе розгонистий хрест Стьопа. Давай, — буркає Толік. Тримайся, — кажу. Ти що, старий? — шморгає Стьопа. Не треба, — каже Вітя.
Дві втрати за короткий час. Юра і Льоня. І два набутки. Несподіване щастя Льоні плюс весна посередині січня. Забравши годувальника і приятеля, попустила зашморги на наших посинілих від холоду шиях. Попустила і відпустила.