Подібно до головного інженера Семенченка Сергія Васильовича, ми опинилися на землі, де все врунилось і цвіло — вруниться і цвіте, щастя таке просте, сонечко золоте і я те-те-те-те-бе... — співається в пісні. Стовпчик термометра біля аптечних дверей поп’явся вгору — п’ятнадцять, вісімнадцять, двадцять! Усе перемістилося й перемішалося — березень, квітень, травень, червень і липень, а з ними всі інші місяці. Невже це над нами Господь змилосердився?
Замість Льоні Вітя — чудернацька наполегливість живе в ньому, скромному і ніяковому. Тепер він замість обох, Льо ні і Юри. Толік допомагає. Ми всі помагаємо, адже це спільна справа — харчі. Коза ностра, — буркає Толік. З То-ліком удвох на базар ходять. Лекція їх, затятих сперечальників, зблизила. Вони й далі сперечаються, і так їм, по-моєму, навіть зручніше. Либонь, і на базарі не вгавають. На базарі все-таки ні, по дорозі туди і назад. Тому й ходять удвох.
Закрили піцерію! Відкриття, що її закрили, належало Стьопі. Мені від того ні тепло, ні холодно, — буркає Толік. Ти не правий, — каже Вітя. Ми в ній харчувалися, — нагадую. Хто в ній харчувався? — питає Толік. Я в ній не харчувався, — каже Стьопа. Стьопа — як Петро, який зрікся Ісуса. Але ж вона нас харчувала, — кажу, — в найгірші часи здохнути не давала. Юра не давав, — буркає Толік. Де тоді Юра, по-твоєму, працював? Якби не піцерія, то і Юра не приходив би, бо не було б його. Був би, — каже Вітя. Він нам зараз нові закони природи відкриє, вундеркінд, — буркає Толік. Ми пішли подивитися — піцерію справді було зачинено і не тільки зачинено, а й обмотано ланцюгом, з якого звисав замок, а вітрини позаклеювано плакатами. Плакати — як бур’яни, що з’являються там, звідки зникає життя. Не було жодних ознак людської присутності — так, ніби зачинили її тисячу років тому, а не недавно. Тільки кіт, як і перше, лупився на нас, жирний, вдоволений, зверхній до всього, що творилося навкруги і всередині — якби позачинялися всі піцерії світу, заклади харчування, універсами і магазини, його це нітрохи не обходило б.
Вночі мене розбудило падіння розбитого скла. Я сів і прислухався. Панувала тиша. Жодного автомобіля, ні крику птаха в темряві. Мабуть, сон — із тих, що тривають не довше секунди. Або бійка, що, спалахнувши, наче сірник, одразу й згасає — такі завжди діються на безлюдних вулицях, у вкритих мороком закапелках і схожі на безглузде марево. Я ліг і заснув. Уранці вернувся Стьопа, нічого не кажучи, з порізаною рукою.
Вже повна весна. Ми припинили лічити дні. По стількох місяцях-роках ми перейшли врешті на календар, який найбільше відповідав нашому способу існування — орієнтуватися на природу. Природа перетасовувала місяці, наче ворожка карти. Це було дуже мудре і, як усе мудре, наше спільне рішення. Воно визрівало, як цибулина тюльпана в пухкій землі, про що знали лише ми — я й уповноважений комунгоспу по озелененню територій. Одного казкового дня паросток проштрикував землю, бадьорий, допитливий, на відміну від Толіка, який не вилазить з-під ковдри — невідомо-звідки він її приволік. Паросток свіжий, ніхто його не помне — ходити по клумбах заборонено під загрозою штрафу, якого вистачило б на скромний бенкет. Добре йому в землі, тепло і затишно, і може, він довго б ще спав, якби не передчасна побудка.
Річковий камінь великий і гладкий, більша частина захована під водою, сіре тім’я безжурно гріється проти сонця. Під водою каміння слизьке, вкрите мохом, зелені віхті розвіюються течією, як волосся на вітрі. Якщо камінь перевернути, можна побачити рачків. Вітя їх не рухає. Стьопа купається, але річка не глибока, і коли Стьопа підводиться, вода сягає по пупець. Стьопин пупець випинається рожевуватою бульбашкою, мов поплавець. Стоячи на березі, Толік виглядає, як на чорно-білих фотографіях початку сторіччя. Толік ігнорує Стьопине зазивання. Стьопа пірнає, лише на одну мить, бо вода в біса холодна, й рибиною вистрибує назад. Річка постійно підмиває берег, місцями він крутіший, ніж протилежний, з землі виступає коріння кущів і дерев. Трохи нижче русло розпадається на рукави, на острівцях зеленіють чагарі, в гущавині — пташині гнізда.
Як кожний добрий господар, Стьопа оре землю, тільки не віл попереду і не кінь — Стьопа в ярмі. Леміш у землю в’їдається, зовсім не важко Стьопі, наче вата, а не земля, і не плуг, у який запряжений, і не батіг, що час до часу шмагає, хоч Бог свідок, який Стьопа загарливий. Не боляче Стьопі, душа пісню заводить і серце, мов соловейко, витьохкує, адже це Наталка, Наталочка його оперіщує, з якою ладний хоч на край світу плуганитися, всі ниви переорати. Суне Стьопа, у далеч дивиться, на мрію і щастя, що плуг на крила перетворюють. Бачиться Стьопі постать, яка назустріч птахою-перепелицею лине, і та птаха — Наталка його. Стій, — квилить Наталка розпачливо, — зупинися! Заціпенів Стьопа, до місця, на якому стояв, прикипів. Бачить Стьопа: зерня-немовля перед ним. Тут іззаду батіг хвисьнув: чого зупинився, ледащо? Чує Стьопа, зараз нога його крок уперед ступить — не володар він більше над своїм тілом. Не смій! — зойкає Наталка. Чий він, Наталко? — запитує Стьопа. Невже сам не здогадуєшся? — замість Наталки відлуння її голосом відповідає, — тільки звідки воно серед поля? Так це ти ж мене поганяла, — стрепена-ється Стьопа. Не я, — кричить Наталка, — хіба не бачиш? Озирається Стьопа — не Наталка, позаду лани до обрію тягнуться, а ними регіт невпинно котиться. Злякався Стьопа, тиждень чи й довше газету, що, мов образок йому, невідомо де зберігав — ту саму, яку щодня на ніч під голову клав, проте нічого про сни свої не розказував, може, й Наталка не кожного разу приходила. Заспокоювали ми Стьопу — та викинь ти її до біса, але Стьопа затявся, то ми й облишили.