Ми вже знайомі. Вперше Вас бачу, — задкує Толік. Толі-ку, йди сюди, — кличе Вітя. Отак стоїмо ми гуртом — Вітя, біля нього Толік, Стьопа, я. Ви до нас? — запитує Вітя. А до кого ж? — киває незнайомець. У якій справі? — продовжує Вітя, і Стьопа вперед знаком питання подається, нічого не кажучи. В тій, що й минулого разу. Якого минулого? — дивується Вітя. Торік, — каже незнайомець. Щось не пригадую, — відказує Вітя. І я, — пищить Стьопа. Толік насуплено мовчить. Хлопці, досить уже, — розгублюється незнайомець, — чого ви мене розігруєте? Ми не розігруємо, — каже Вітя. І тут мені видається, що я вже його десь бачив, цього типа, та й не такий він страшний, щоб боятися. В голові повільно і невблаганно випогоджується — промінь зринає, вісник просвітлення. Безперечно, торік. Я знаю його, — шепочу до Віті. Чуєте, він мене знає, — каже незнайомець. Він не до Вас говорить, — буркає Толік. Сливе, — пищить Стьопа. Мовчи, ідіоте, — сичить Толік. Зі Стьопиного рота й досі слова, як зерно з комбайна, си-пляться, свого часу шкільним учителем туди напхані, який примушував Стьопу старі книжки вголос читати, ні разу не поцікавившись, чи Стьопа хоч щось розуміє. Сливе, — верещить Стьопа, — щоб Толікові насолити й за ідіота, яким його перед незнайомцем обізвав, помститися. З вами не знудьгуєшся, — каже незнайомець, а єство його знай регоче. То все-таки, — нагадує Вітя, — в якій справі? Я, власне, маю справу до нього, — киває незнайомець, — якщо дозволите на хвилинку. Я розумію, що йдеться про мене, Вітя, Толік і Стьопа це також розуміють. Підеш із ним? — запитує Толік. Нас зрадиш? — пищить Стьопа. Покинеш? — питає Вітя. Нелегко воно все, особливо після того, як Юра зник і Льоня від нас пішов, щоб колишнє життя продовжити — там, де воно свого часу віражу не витримало, якщо тільки буває воно, повернення. Буває, — буркає То-лік. Різне буває, — каже Вітя. Тим часом в глибинах мого єства народжується клекіт, що перетворюється на звуки, які зливаються в щось подібне до «Не покину». І швидше, ніж до мене доходить усвідомлення, що я сказав це, мене обпікають вітання. Ми вірили в тебе, — каже Вітя. Старий, — розчулюється Толік. Молодець, — плескає мене Стьопа. Я не відберу його у вас, — заспокоює незнайомець.
Що робити? — питає Вітя. Погоджуватися, — нетерпеливиться Стьопа. Не подобається мені, — буркає Толік. Тобі ніколи не подобається, — верещить Стьопа. Заглохни, — буркає Толік. Толіку, — осмикує Вітя. Може, його нарешті спитаємо, — каже Толік. Його — це мене. Але я не знаю. Не знаю, — кажу. Хочеш, я замість тебе, — пропонує Стьопа, — мене зовсім не болить. Та не в тому річ, — заступається Вітя. Таке рішення він мусить прийняти самостійно, — пояснює Толік. Але ж від цього нам усім вигода! — кричить Стьопа. Тобі вигода, а йому терпіти, — нагадує Толік. Не тобі ж, — каже Стьопа. І не тобі, — відбуркує Толік. Я й пропоную себе, — ображається Стьопа. Кому ти потрібний, — пхекає Толік, — тебе задурно ніхто не захоче, та й скільки їх там у тебе? Не менше, ніж у тебе! Годі, — осмикує Вітя Стьопу і Толіка, потім до мене: — Що скажеш? Не знаю. Лажа, — буркає Толік. Ненадійно, — погоджується Вітя, — якщо складуться обставини, тоді ви, хлопці, розбагатієте... А як не складуться? Звиняйте, хлоп’ята, нічого не вийшло. А що, властиво, пропонується? — питає Стьопа. Тобі пропонується мовчати, — буркає Толік. Я не бачу ніякого виходу, — каже Вітя. А я бачу, — каже Толік. Тоді поясни, передусім, що таке аукціон? Торги, — каже Вітя. Базар, — буркає Толік. Я так і думав, — верещить Стьопа. То й розкажи нам, — буркає Толік. Ти розказуй, — впирається Стьопа, — в тебе краще виходить. Тобі розказуй не розказуй — результат один, — буркає Толік. Стьопо, ти ж у нас, як Хома невіруючий, — каже Вітя. Я віруючий, — протестує Стьопа. Недовірливий, — буркає Толік, — базар — тільки такий, для багатіїв. Не про нас, — бурмоситься Стьопа. Не про такого пса ковбаса, — буркає Толік, — то вже точно. А що може бути, — не втрачає надії Стьопа, — якісь особливі помідори? Стьопо, — каже Толік, — у тебе завжди розуму нівроку, а гумору то й поготів. Ну, не з Голландії, так з Італії? — править своєї Стьопа. З Австралії, — буркає Толік. Не довезуть, — сумнівається Стьопа, — знаю я твої понти. Ще й як довезуть, — заперечує Толік. Неправда, — не вірить Стьопа. Стьопа знає заліщицькі помідори, що достигали просто щедрого неба, а смакували, мов цукор. Правда, — наполягає Толік, — зривають зеленими, опромінюють, консервують, пакують. Усе одно зіпсуються, — не поступається Стьопа. Спокуха — не зіпсуються, навіть якщо їх перестріне летючий голландець. Конкурент, — кидає Стьопа. Конкурент, — каже Толік, — дізнавшись, що трюм доверху у помідорах, команду до ноги винищить, боцмана, який не вміє плавати, в море скине, капітана прив’яже до щогли, де він тижнями від спраги і голоду знемагатиме, поки Богові душу віддасть; отак плаватиме корабель, через пів року його з якогось есмінця побачать, до того часу тіла на сонці і вітрі вже розкладуться й мартини з бакланами-корморанами (не плутати, Стьопочко, з баклажанами) очі видзьобають, тоді як помідорам у трюмі хоч би що. Візьмуть їх, перевантажать із корабля на корабель, доправлять за місцем призначення, де їх ще півроку спокійненько продаватимуть, замість заліщицьких. Що не продадуть, на смітник викинуть, де вони все одно не пропадуть — Стьопа підбере. Разом з тобою, — каже Стьопа. Ну то, все-таки, як? — питає Вітя. Єдине, що можемо спробувати, якщо, звісно, він від усієї затії не відмовиться, на що має законне право (я б відмовився), — каже Толік і киває в мій бік, — так це вимагати нашої присутності. Оце діло! — пожвавлюється Стьопа, якому кортить хоч нюхнути його, аукціону.