Хмара-почвара висить, поволі на синьо-червону мармизу перетворюється з ногами-рогатками, на Толіка зіпає, який на спині лежить, очі розплющені, ворухнутися хоче-не-може. Не рухатися! Шас операцію будем робить, апєндіцит видалимо. Толік чує клацання, бачить над собою занесений ніж, піджак задом наперед — замість операційного халата, тільки не білий, як у справжніх лікарів, а кольору, що вночі за кров зійти може, ще й добряче потрі-паний. Толік завмер, не рухається. І хірург не рухається, операції не розпочинає, лише злегка похитується. Хвилини пливуть — десять або й п’ятнадцять, і коли пропливає вічність, хірург каже: — Харе, операція відкладається на завтра ввіду неготовності пацієнта. Ще якийсь час він нависає, вагаючись і погойдуючись, тоді повільно дибає геть, його постать похитується на тлі освітленого місяцем і поодинокими ліхтарями заснулого міста. Тьху, щоби так сну злякатися, — морщиться Стьопа. Я не пісяв, — виправдовується Толік, — само попустило. І не сон то був. Цього разу не сон. У дитинстві Толіка дражнили. Толікова мама з Дімчиною приятелювала, і Дімка все вибовкав. Якось вони на морі разом були, під наметом сиділи — простирадлом над чотирма кілками. Ти собі уявляєш? — обурюється То-лікова мама. Ганьба! — підтримує Дімчина. Мій батько їй дзвонить, а вона заявляє: я в ресторані, крихітко, — скаржиться Толікова мама. Ганьба, — Дімчина обурюється. Вона про мене забула, — це Толікова, — я забула, заявляє. Нічого мені заявочка! — знову Дімчина. Я зараз приїду, дитинко, ти чекай. У Толікової мами нерівний рубець на животі в два пальці, темніший, ніж решта тіла, — мов слимак, що після дощу на дорогу виповз. Напевно, п’яна була, — скаржиться Толікова мама. Либонь, ресторанним ножем, яким перед тим їла, різала, — підтакує Дімчина. Толік відчуває панічний страх перед ножами, каже, що все пам’ятає, хоча відтоді стільки часу минуло. Пам’ятаю, — наполягає Толік. Не можеш ти пам’ятати, — сумніваємося, — та й не могла вона кухонним ножем різати. Ти пам’ятаєш щось? — питаю Вітю. Десь від п’яти років, — вагається Вітя, — уривками. А ти? — це я до Стьопи. Я нічого, — Стьопа мотає головою. І я мало що пам’ятаю, — кажу. Чуєш, — кажу до Толіка, — не можеш ти пам’ятати, тебе ж ще навіть не витягли як слід. Це ти, мабуть, згодом собі навіяв, — підтримує мене Вітя, через однокласників.
Ну що, надумалися? — каже незнайомець. Надумалися, — киває Стьопа. За однієї умови, — буркає Толік. Ми будемо присутні під час аукціону, — каже Вітя. Незнайомець думає. Це навіть може бути цікаво, — видихає нарешті. А він? — Вітя показує на мене. Супер, — запевнює незнайомець, і ми не розуміємо, що супер. Усьо супер. В смислі? У прямому, братєльнікі. Ми не братєльнікі, — буркає Толік. А як... — відкриває рот Стьопа, одначе незнайомець випереджає його: — Без паніки, все продумано. Ви по нього приїдете? А нащо? — каже незнайомець, — Ми до нього приїдемо. З бригадою й інструментами? З бригадою та інструментами — а чого ж? Як сервіс то сервіс: усе на найвищому рівні.