Уздовж тротуару тягнувся паркан, посередині якого була брама, колись замкнена і більше не відчинювана. Люди заходили у хвіртку, що містилася далі, попри опецькуватий сторожовий будиночок, в якому вже, либонь, років шістдесят не сидів сторож. На подвір’ї панувало пожвавлення. Тут була клумба, — сказав Толік. Толік знав це просторе подвір’я відмалку, коли завертав сюди в одноколісному візочку, що складався з твердого сидіння з приробленим до нього довгим руків’ям, кінець якого тримала Толікова мати, тоді як візок, наче човник на морських хвилях, перехилявся то в один бік, то в інший. Коли ж перекидався, Толік вивалювався туго набитим тлумаком і так і лежав непорушно, поки матір не садила його назад. Згодом Толік приходив уже без візка — продавши через комісійний, матінка купила йому завідного півника. Коли Толік підріс, прогулянки охопили також головну будівлю і низьку прибудову віддалік, де на єдиній лаві в затінку старезного осокора Толік із мамою влаштовували перекуску.
На майдані отаборилися ятки, так що лише вузький лабіринт доріжок розділяв їхні згуртовані ряди. Толік тюпав попереду, за ним Вітя, потім Стьопа, за Стьопою я. Шляху до входу довго шукати не довелося — до нього тяглася черга, багато разів закручуючись і звиваючись, ми петляли, протискалися і проштовхувалися, доки врешті опинилися біля дверей, з яких на нас злостиво поглядали вирізьблені у дереві вухаті істоти. Панове — письменники? Пельменники, — буркнув, киваючи, Толік. А то як, письменні, — обурився Стьопа. Ваші запрошення. Нас запросив Ігор Богданович. А ось і сам Ігор Богданович. А ось і я, — сказав Ігор Богданович, на грудях якого красувалась табличка ІГОР БОГДАНОВИЧ, видавець & аукціоніст. Не люблю комуністів, — прошепотів Стьопа. Аукціоністів, — так само прошепотів Вітя. Ви зарано прийшли, — мовив Ігор Богданович, показуючи на годинник. — Але це не має ніякого значення, проходьте. З картини в масивній рамі показував на нас колючою булавою вершник у хутряній шапці з кокардою, над якою хвацько стирчала пір’їна. Мій прадід, — сказав Ігор Богданович, повівши нас коридорами та рукавами, що відгалужувалися від коридорів. Гримерна, — розчахнув двері Ігор Богданович, — рум’ян не їсти, пензликами не бавитись — по вас прийдуть. Ми так не домовлялися, — запротестував Вітя. Ігор Богданович зупинився, а його брови звелися питальними знаками.
А як? — здивувався Ігор Богданович. Про нашу присутність на аукціоні, — каже Вітя. Я про неї й кажу, — каже Ігор Богданович, — по вас прийдуть і непомітно проведуть. Чому непомітно? — занепокоївся Толік. Ми не злодії, — запротестував Вітя. Ваша поява має бути переконливою, — мовив Ігор Богданович, — такою переконливою, щоб забезпечити успіх. Ми не будемо виступати, — в дитинстві мати змушувала Толіка брати участь в усіх мислимих конкурсах, особливо на найкраще читання вірша, де Толік незмінно отримував найнижчі оцінки, через які мати гиркалася з учителями та членами журі. Вам і не треба виступати — вийдете на подіум, потім займете місця в партері. Вітя полегшено зітхнув, Толік промовчав. Розташовуйтеся, — запросив Ігор Богданович, замикаючи за собою двері.