Я попереджав, — буркнув Толік. Що будемо робити? Двері висадимо! — верещить Стьопа. В гуртожитку не раз двері висаджували. Багато гуркоту, — сумнівається Вітя. Вахтер унизу, — кажу. Вахтерові клапоть у рота, — гарячкує Стьопа. Ми що, бандити якісь? — протестує Вітя. Стьопа серіалів передивився, — буркає Толік. Ніби ти не дивився, — відгиркує Стьопа. Толік мало дивився, багато читав — роки провів на книжках і ковбасі з молоком. Ти б супчику з’їв, припрохувала Толікова мати. Потім, буркав Толік, не відволікай мене. А ми через вікно, — каже Стьопа, гордий зі своєї геніальної ідеї. Залюбки, — каже Вітя, — залишилося тільки ґрати перепиляти. Якщо верблюд у вушко голки пролазить, — це Толік, — то чому б Стьопі крізь ґрати не пропхатися? Сам верблюд, — пищить Стьопа. Господар, — каже Толік, — приємно познайомитися. Ми вже знайомилися, — каже Стьопа. Тим більше, — буркає Толік. Ви завжди невчасно, — осмикує Вітя. А ми тут до чого? — пищить Стьопа. Тобто? — спантеличується Вітя. Це його стосується, — пищить Стьопа і на мене показує. І тебе, — буркає Толік. Тебе, — відбуркує Стьопа. Нас усіх, — каже Вітя. Дякую, — кажу. Ну що ти, — бентежиться Вітя. Хіба друга в біді покинемо? — вмикає задню передачу Стьопа. Особливо, коли не можемо, — буркає Толік.
Пані та панове, радий вітати вас на доброчинному аукціоні. Смію запевнити — кошти, виручені від продажу, підуть на підтримку митців, які живуть поруч, як сто, двісті, триста і тисячу років, звертаючи погляди до Того, хто одного разу поклав на всіх нас — створив, а потім прогнав зі Свого Дому. В злиднях, від яких волосся здіймається дибки (тут промовець несвідомо погладив лисину на своїй голові), мої пані й панове, народжуються шедеври, що збагачують нашу тисячолітню культуру. Ми відзняли фільм про їхнє життя, чорно-білий і німий — таке саме чорно-біле і німе їхнє існування: одну мить, якихось десять хвилин, які перевернуть світ ваших май-бахових уявлень. Позбавлені коштів і найелементарнішого — даху над головою, медичного обслуговування і гігієни, вони самотужки дають раду проблемам. Тоді як медицина святкує прорив у майбутнє, вони, мамонти нашого сьогодення, приречені на повільне вмирання. Сьогодні вони з нами. Зараз ми щедрими оплесками викличемо їх на сцену, з якої вони спустяться в зал і займуть місця. Для більшості з них це перший фільм, який вони бачитимуть. Ми не виставлятимемо на продаж їхніх творів — вони безцінні. Ми не пропонуватимемо їхнього одягу — вони його потребують. Хоча надворі весна, ще не достатньо тепло. Несподівано рано відвідала вона нас цього року. Хто-зна — якби не вона, може, й не було би їх зараз із нами.
Скільки їх, нікому не відомих і непотрібних, замерзає на лавах, під парканами, у підворіттях, коли ми з вами безжурно банячимо. Ми перед ними у непоправному боргу. Ми не можемо змінити життя на землі, одначе ми в змозі допомогти цим кільком хлопцям, які зреклися всього, утворили комуну і присвятилися творчості. Аукціон — те скромне, що нам до снаги.
Ти перший, — буркає Толік. Ні, ти, — впирається Стьопа. Ні ти, — знову Толік. Не встиг Вітя розкрити рота, щоб нагадати, що головний герой я, як Стьопа підло витурив То-ліка з-за лаштунків. Толік скидався на зацькованого звіра, якому в очах написано, що вийти його змусили штурхани безжального дресирувальника Стьопи. Супроводжувані гучними оплесками, ми пройшли на свої місця в першому ряду, що їх нам показав водій оператора, — загасло світло і розпочалося кіно, чорно- біле і глухоніме, без фортеп’яна і Льоні, що зцигикав би до нього мелодію. Хоча Ігор Богданович збрехав про перший у нашому житті фільм, кожний з нас уже вічність не був у кінотеатрі. Й ось зараз ми втупилися в екран, де відбувалася дія. Ось я, ніби це не Стьопа переді мною, а смерть, що косу занесла. Поруч — Толік із Вітею, які заглядають, чи я ще віддаю, чи вже віддав душу. Ось Стьопа, в якого з лоба скрапує піт, тримає нитку, інший кінець якої у темному проваллі мого рота. Стьопині довгі, наче в оранґутанґа, руки тремтять. Коли нарешті в петлі з’являється зуб, плівка обривається, екраном мерехтять крапки, кружечки, лінії, в кінці хрестик, так ніби я справді помер і мене, нарешті, відспівано.
А тепер, мої пані і панове, — порушує мертву тишу незнайомець на ім’я Ігор Богданович, виймаючи з дбайливо розгорненого папірця нитку. На ній, наче дорогоцінний медальйон на золотому ланцюжку, висить мій жовтий зуб. Щось болісно стикається в мені, сильніше й сильніше — навколо гамір, рух, гарячкове пожвавлення, хтось із кимось перемовляється, хтось комусь телефонує. Стартова ціна сто п’ятдесят, — кричить Ігор Богданович. Двісті! Двісті п’ятдесят! Триста! Чотириста! Чотириста двадцять п’ять. Вісімсот. Дев’ятсот. Тисячу. Тисячу сто. Тисячу сто сорок. Тисячу сто сорок п’ять. Тисячу двісті. Дві тисячі. Дві тисячі раз. Дві тисячі два. Три тисячі! Три тисячі раз, три тисячі… П’ятдесят тисяч! П’ятдесят тисяч раз, п’ятдесят тисяч два. Сто тисяч! Сто тисяч раз, сто тисяч два, сто тисяч три — продано!!! — дико верещить Ігор Богданович, а його очі спалахують нестямним вогнем. Ігор Богданович щосили стукає молоточком. Мікрофон засмоктує звук, електронні кур’єри несуть його до гучномовців, і тоді гучномовці посилюють удар в десятки разів. Гуркоче грім, котиться залом звук, зараз він захлесне нас, ми затуляємо вуха, їх затуляють усі зі страху за барабанні перетинки. На місці удару утворюється діра, склянка з мінеральною водою, злякано підскочивши, падає на підлогу, вода й уламки скла розтраскуються лакованим паркетом. На щастя, — шепоче сам до себе спітнілий і сполотнілий Ігор Богданович. І коли вже несила терпіти, я зриваюся, Вітя і Стьопа хочуть затримати мене, я звільняюся з їхніх обіймів і біжу туди, де на розгорненому папірці лежить мій щойно проданий зуб…