Це Стьопа. У нових, випрасуваних під рубчики штанах і накрохмаленій білій сорочці, верхній ґудзик якої розстебнуто. Ретельно виголений і чуприна пригладжена. Стьопа не сам. Поруч хтось, кого Стьопа тримає за руку — хлопчика в шкільній формі, з ранцем на плечах і світлим скуйовдженим волоссям. Якби це була фотографія, Стьопа з хлопчиком не рухалися б — а так вони йдуть: Стьопа сягнистішим кроком, бо й сам високий, хлопчик робить два менші, хоча намагається, щоб кроки були великими, — він лише в третьому класі. Можливо, він виросте такий, як Стьопа, для чого є всі підстави. На світлофорі Стьопа з хлопчиком зупиняються, чекаючи, поки увімкнеться світло для пішоходів, тоді переходять дорогу. Вибираючи білі прямокутники зебри, наче в класиках, хлопчик заходить на подвір’я. Стьопа залишається перед брамою. Біля входу в шкільне приміщення, триповерхову споруду з високими вікнами, хлопчик обертається і махає дитячою долонею. Стьопа стоїть, хоча хлопчик давно вже зник усередині. Тоді повільно обертається і йде.
Частина третя. Між тоді і тепер
Нили зуби. Зуби нили й раніше, особливо восени, коли після жовтневого сонця починався сезон дощів та туманів, пізно світало і швидко смеркало, між ранком і вечором зависали сльотаві сутінки, дощ не припинявся і, здавалося, не припиниться ніколи, дотривавши до весни і перейшовши в квітневі зливи. Так і було б, якби не зима, що перетворювала краплі на сніг.
Почавшись раптово, ниття так само раптово закінчувалося. Він інстинктивно прикладав долоню до місця, де нило, доки приходило усвідомлення, що зуба немає.
З тридцяти двох зубів десяток розгубився на вкритій вибоїнами дорозі життя, вісім було продано з аукціонів — половина із цих восьми походила не з його рота, деякі виринали знову, їх перепродували на ebay — втретє, вчетверте, вшосте, щоразу за фантастичнішу суму, під його ім’ям та прізвищем, тоді як він нічого про це не знав.
Пішовши в самостійне плавання, його зуби осідали в гаванях музеїв та приватних колекцій, бухтах шухляд і скриньок, де затримувалися накоротко і надовго і звідки вирушали в нові подорожі. Одного можна було бути певним: вони вже ніколи не повернуться в насиджені гнізда, де колись давно з’явились на світ.
Всупереч запевненням Ігоря Богдановича, висловленим перед першим аукціоном, його роздягли до нитки, до того ж буквально, звільнивши від тягаря верхнього одягу так само, як і від пут спідньої білизни. Його шкарпетку поставили на підвищення, де вона стояла, глипаючи здивованими очима дірок на розпалене азартом товариство. Коли ударив молоток, заглушивши аукціоніста, який щосили верещав «Продано!», шкарпетка підскочила, але так і не побрижилася.
Власником другої, що була молодшою сестрою першої, став той самий анонімний покупець, який знову запропонував найвищу суму, залишивши далеко позаду решту претендентів, та й дивно було б, здобувши одну, не потрусити калиткою для повноти колекції.
Сестри-шкарпетки, бідові-красиві неповторною вродою, яку можуть мати подібні вироби потому, як їх, не шкодуючи, поносили, отримали спільного нареченого — підтоптавши, життя не стоптало їх до кінця. Одна була чорна, як вороняче крило, інша плелася русою косою. Бозна за яких обставин утративши кожна свою половинку, чіпко трималися купи. Він невимовно радів за обох, збагнувши, що вони далі й навіки разом.