Ігор Богданович давно вже хотів спекатись розвалюхи, проте щойно аукціони, його геніальні винаходи, відкрили перспективу новісінького мерседеса, про який мріяв, сидячи за кермом фольксваґена-«жука». І «жук» вповні виправдав покладені на нього сподівання, так що навіть Сергій Володимирович поміняв москвич на тойоту, що марилася йому, як парубкам дівчата.
Тож про це все він не знав, лише туманно здогадуючись — навіть не так про махінації, як про те, що щось твориться в його ім’я і від його імені, не маючи до нього жодного іншого стосунку, крім палкого запевнення, буцім усе, що діється, діється для його блага. Так він побував власником фольксваґена, жодного разу в ньому не з’їздивши і не заночувавши.
До школи вони привели його разом, четверо або п’ятеро, вісімнадцятого числа, хоча навчальний рік починався першого вересня. Спохопившись ще п’ятнадцятого, у п ’ятницю, два дні, що залишались до понеділка, вони провели за роз’яснювальною бесідою.
Впевнений, що його хочуть спекатися, він допитувався «За що?», скиглив, благав, що нічого поганого не робив, аж розчулені батьки й собі розшморгалися. Ще мить — і вони передумали б, якби почуття обов’язку і відповідальності не взяло гору.
В неділю надвечір вони спромоглися переконати його, що школа — це кльово, великі дядьки і цьотки розказують дітям байки, а вони не покинуть його напризволяще, щодня відводитимуть і забиратимуть. Вночі, коли він заснув, вони продовжили бесіду вже без нього.
Каменем спотикання стала школа, з приводу чого виринуло дві думки. Для них, не звиклих до подібного розмаїття, цього виявилося чимало, можна навіть сказати — забагато.
— А покоротше, — запротестував Іполит.
У гармидері речення починали розпадатися, слова норовили дати драла, Іполит пробував затримати їх, тільки погіршуючи ситуацію.
На мить запала тиша.
— Іполит діло каже, — підтримав Іполита Калістрат. — А то тут сам чорт ногу зламає.
— Отже, — спробував підсумувати Петя.
Одначе далі спроби, хоч з якою хоробрістю Петя замахнувся на підсумовування, не рухнуло.
— Мусимо підсумувати, — кивнув Коля.
— Мисль, — сказав Сакидон.
— По - моєму, дві, — сказав Калістрат.
— Що дві?
— Мислі дві.
— То так і кажи.
— А я й кажу.
— І взагалі : не перебивай.
— Знову, — не витерпів Іполит.
— Що знову? — сказав Сакидон.
— У мене вже голова болить, — застогнав Іполит.
— І болить, — сказав Сакидон.
— Від вас.
— Ага, квас.
— У тебе від горілки болить, — сказав Петя.
— Поменше пити треба, — верескнув Коля. — Особливо в такі відповідальні моменти.
— Я вже три дні сухий, — образився Іполит.
— Тому й болить, що сухий, — резюмував Сакидон.
Сакидон, безперечно, мав рацію — досить було Іпо-литові кілька днів не пригубити, як починалося. І диво: тільки-но випивав, відразу й концентрація з’являлася, і пам’ять прочищалася, і голова світлішала, і букви тихо сиділи, нікуди не розбігаючись, хоча ще вчора погрожували, а сьогодні намагалися.
— Гаразд, гаразд, — Іполит виставив руки, ніби боронився.
— Це ти від нас? — смикнувся Коля.
— Не від вас, — простогнав Іполит.
Іполита доконували слова, що складаючись з букв, вдавалися до різних маневрів, які мали одну мету — ввести Іполита в оману. Не встигали посипатися, як уже знов насувалися — бойовими одиницями слів і монолітними колонами речень, для переконливості знаками оклику га-ратаючи. Ось «я» поцілило Іполита в мішок під оком, «і» вп’ялося отруйним вістрям у щоку.
— Що з тобою? — занепокоїлась Леся.
— Ти от що, — сказав Сакидон, — не дуркуй.
— Нехай ляже, — запропонувала Леся.
— А як ви? — запитав Іполит.
— Та вже впораємося, — зітхнув Калістрат.
— Ти за нас не турбуйся, — сказав Петя.
— Ти з нами, — запевнила Леся.
— Вона ж не сказала тобі вмирати, — сказав Калістрат.
— Лежачи можна теж думати, — сказав Сакидон.
— Лежачи думається навіть краще, ніж сидячи, — підтакнув Петя.
— Не кажучи вже про стоячи, — сказав Коля.
Змінивши вертикальне положення на горизонтальне, Іполит миттєво западав у сон.
— Ну нічого, — сказав Петя.
Хай там як, Іполит наставив їх на шлях істинний, без якого до ранку проблукали б на манівцях.
— Отже, — поділовитішав Петя.
— Є такі мислі, — підхопив Калістрат.
— Скільки? — перепитав Сакидон.
— Що скільки? — не зрозумів Калістрат.
— Мислів, — нагадав Коля. — Їх треба підрахувати, щоб не розбіглися.