На обнесеній частоколом галявині росли дуби, кремезні й крислаті дерева, що мали місце і просвіток. Дуби нагадали йому пісенні діброви і дерево, що росло над дорогою його аметистового дитинства. Коли восени всі дерева скидали листя, дуб лопотів брунатними космами, скидаючись на старезного опришка. Коли закінчувалося літо, з дуба осипалися жолуді. Малий, він збирав їх, дари небесні, виготовляючи крихітних чоловічків у капелюшку, яким укручував сірникові руки та ноги.
Чому б мав боятися й уникати? Його самого вряди-годи кликали дубом. Наприклад, учителька в школі: «Дуб! Дуб! Дуб!». І вчитель, безнадійно розводячи руками: «Дуб дубом». У такі миті, стоячи перед класом, він відповідно почувався.
Що міг йому заподіяти дуб? Поцілити жолудем? Як-не-як, не каштаном. Впасти на нього? Але де сила, здатна викорчувати таку могуть? Було тихо, долинав лагідний легіт, дерева гомоніли коротко і без зайвої пристрасті.
БІЙСЯ ДУБІВ! Прочитавши, подорожній сто разів поміркує, перед тим як один раз зайти. Він візьме цей транспарант з собою для великого дійства, яке малювала його бурхлива уява. Ось він сягнисто крокує на чолі колони і напис у його руках потрапляє в усі телекамери: БІЙСЯ ДУБІВ! Така засторога рятує його від товариства, бо чого-чого, а товариства він, який зробився самітником у колі людей і ще більше пішов у себе, розгубивши-утративши друзів, цієї миті найменше за все жадає.
Лав не бракувало. Переважно вони розташовувалися під деревами. Були вільні-вільні, порожні-порожні. Нікого не запрошували, але й не чинили опору, коли хтось сідав. Під одним особливо крислатим дубом стояв між лавами стіл. І стіл, і обидві лави сполучалися дерев’яною основою з чотирьох брусів. Туди він і попрямував.
Thaumetopoea processionea
Дерев’яні дошки від часу розсохлись і посіріли. Гра вологи, холоду і тепла робила свою справу, і від лаку, який їх колись вкривав, не лишилося сліду. Він сів і щойно зараз нарешті відірвав від грудей паперовий згорток.
Дошки столу в розсохлинах по краях взялися сивим лишайником. Він сидів над пакунком, може, хвилин п’ять, якщо не всі п’ятнадцять. Він так того фрутхена спрагнув-ся! Відтягував скількимога насолоду і ковтав слинку.
Мить перетворювалася на крихітну вічність, але й такої йому ніхто не подарує, якщо не створить її собі сам. Знав, що вона може більше не повторитися. В його житті було те, що дано, без місця для витребеньок, що їх учитель письма називав умовним способом, слідчі — симуляцією, а політики — інсинуаціями. Іполит же, його батько, вважав світ помилкою, яку ніхто не здатний виправити, а він, тоді ще малюк, тепер і сам у літах, непомалу радів, що така помилка — коли і як, йому байдуже — трапилася.
Тож узяв і вкусив…
Найперше заклало слух. Потім почувся симптоматичний свист. У лівому вусі, за ним у правому. Коли засвистіло в обох, він розрізнив голоси, що сокотіли говіркою, якої ніколи не чув і все розумів: сперечалися тонкими, дитячими голосками.
Він озирнувся, одначе поблизу нікого не було. «Він залишиться тут», — почувся суворий, рішучий голос, якому відтенькнув примхливий тонкий, сповнений образи і невдоволення: «Я піду з вами!» Суворо-рішучий стояв на своєму: «Він залишиться тут!», звертаючись тепер не так до примхливого, як до когось іншого. А ще це могло бути формою непрямого звертання, безнадійно застарілою.
Від невтішного скімлення йому стиснулося серце. «Нас п’ять сотень. 5×100, — відрубав суворий, рішучий голос, поклавши край сперечанню. — І тебе нам не треба!» — «Вирушаймо! Зберігати відстань! Перша чота, за нею друга, третя і так далі. Ясно?» — «Так! Так!» — загриміло п’ять сотень химерних голосків, і низькочастотна луна різонула його слух і скрутила шлунок.
Бум-брум-брум, бум-брум-брум, бум-брум-брум. Хрум! Бум-брум-брум, бум-брум-брум… І тут він побачив процесію, яка просувалася в тихому парку з крислатими дубами і дерев’яними лавами, де в ті благословенні неділі року, коли не треба боятися дубів, під кронами-парасолями відпочивають родини, а сьогодні відчайдушно прилаштувався він.
Процесія рухалася впевнено і дисципліновано. Така організація його, який спершу не надав цьому «Хрум!» ніякого значення, приголомшила. Слухав, заворожений барабанною одноманітністю, що сприяла рухові та зберігала стрій. Вони крокували один за одним, нога в ногу, лицем у потилицю. Рішучий голос хвацько маршував попереду.