— Що тут рахувати, — махнув рукою Калістрат. — Дві.
— Ти певний? — засумнівався Петя.
Петі здалося, що було більше — три, може, й чотири.
— Одна мисль — школа в протилежному кінці міста. Інша — одна з двох шкіл мікрорайону.
І вони заходилися обговорювати ці дві мислі, що їх Ка -лістрат врятував із купелі, в якій топилися, відчайдушно ворушачи ручками-ніжками. Забули, нащо посилати малюка світ за очі, куди добиратися а добиратися, до того ж не одним тролейбусом, а двома, причому обидва переповнені. Не бажаючи тривожити Іполита, порішили на користь власного мікрорайону. На слові «власного» в серцях зажевріло щось на кшталт вогника локального, але ж дуже вже локального патріотизму.
Одна з двох шкіл відпала відразу — через тертя з тамтешнім сторожем, та й директор знав кожного з них в обличчя. Зі сторожем горщики побилися, коли той зчинив галас, заскочивши їх на відкручуванні коридорних жарівок.
«Хам! Йому бракує манер!» — кричав Іполит. «Ти, чей, від сторожа ще бомажку про вищу освіту вимагатимеш?» — чи то втішав, чи то підбехтував його Калістрат. «Він що думає, що має патент на лампочку? — підливав олії в вогонь Петя. — Лампочка — надбання для всіх». — «Міг би вдати, що не побачив», — вловив ідею Коля, таку запіз-нілу, що вона вже нічогісінько не змінила б. «А ще йди отак», — скаржився Іполит. «І не побоявся, — підспівував Петя. — Нас он скільки було». — «Не побоявся, бо на його боці правда», — сказав Калістрат. «А на нашому? — заперечив Петя. — На нашому теж правда». — «До лампочки вашу правду», — згірчився Іполит.
Директор тієї самої школи, в якій вони потерлися зі сторожем, зловив їх на спробі крадіжки, до того ж не раз, а двічі. Вечорами, як усі вже розходилися — вчителі, секретарка і прибиральниця, директор випивав, ніколи, одначе, не наливаючись так, щоб сприйняти злодіїв, які копошилися в макулатурі, за щурів, яких у школі, розташованій у колишньому будинку жандармерії, не бракувало. Директор поважав людську гідність.
«Я, шановні, перепрошую», — багатозначно кахикнув. «Прошу, прошу», — підскочив, як ужалений, Іполит. «Ласкаво просимо», — запищав Петя. Коля смикнув Петю за рукав. «Вам не здається, що вас тут трішечки забагато?» — мовив директор. «Забагато, — чи то перепитав, чи здивувався Калістрат і сам же й відповів. — Ні, не забагато». — «Хіба нас багато?» — звернувся Петя тим самим пискливим голосом до Колі, Іполита і Калістрата. «Нас мало, це Вам лише здається, що багато», — відповів Коля, на-пів до Петі, напів до директора. «Я ще не теє, — відповів директор, — якщо я сказав, що трішечки забагато, отже, забагато». — «Не поняв — трішечки чи забагато?» — не второпав Іполит. «Вам не здається, що ви помилилися дверима?» — натякнув директор дещо прозоріше. «На що він натякає?!» — обурився Калістрат. Сусідніми були двері, в які вони ходили викручувати жарівки, рівно як і давали драла. «Ми не злодії», — запротестував Іполит. «Ми чесні», — верескнув Петя і потім, уже рівнішим тоном, додав: «Ми любимо читати». — «У нас хвороба така», — підтримав його Коля. «Мулібанія», — сказав, щоб козирнути перед директором, Петя. «Буліманія», — обламав його Коля. «Булімія, — виправив обох Сакидон, — читати хочеться. Великими кількостями». — «Особливо надвечір», — докинув Іполит. «Бачу, що надвечір», — кивнув директор. «Надвечір недуга загострюється», — пояснив Іполит. «Тоді вам тим паче не сюди», — мовив директор. «А куди?» — щиро здивувався Калістрат. «Ви нам підкажіть, куди, — мовив єхидно Іполит, — якщо вже Ваша на те ласка». — «До цюпи!» — гримнув директор. «Він п’яний», — знову верескнув Петя, тепер уже зачувши дух алкоголю, який його, коли той виходив від когось стороннього, особливо в такій напруженій ситуації, неймовірно дратував. «Геть з-перед моїх очей, шантрапа!» — директор не на жарт розізлився.
Змотуючи вудочки з порожніми гачками, вони побачили, як їхній побуряковілий співрозмовник показує пальцем на хвіртку. «А ми не сюдою прийшли», — верещав Петя. «Та годі вже, — тягнув його за рукав Коля. — Пішли».
Проникнувши на шкільне подвір’я через дірку в паркані, вони покинули його через, як виявилося, незамкнену хвіртку.
Другого разу директор був не такий ввічливий: може, через те, що впізнав їх, а може, з причини власної тверезості — він щойно збирався піднятися до свого кабінету, де в сейфі поруч з гербовою печаткою чекала пляшка, зпрезентована кимось із батьків, які домагалися покращень для своїх нездарних дітлахів.
«Стій!» — гримнув директор. «А ми й стоїмо», — буркнув Калістрат. «Ви що тут робите?» — допитувався директор, хоча й без того було більш-менш ясно. «Сортуємо», — відповів Іполит. «Що сортуєте?» — спаленів директор. «Що, не бачите? — макулатуру сортуємо», — вони саме в’язали папір, книжки, зошити, картон у транспортабельні стоси. «Школі допомагаємо, щоб перша була», — мовив Коля, ставши ненароком на болючий мозоль.