Вже третій рік поспіль школа посідала перше місце серед середніх загальноосвітніх навчальних закладів зі збирання макулатури, про що свідчили грамоти на стіні кабінету, якими директор неабияк дорожив, — єдині відзнаки, отримані за його каденції. Й ось зараз через якихось нікчемних, до того ж хамовитих недоуків (може, й недоумків, думав директор, відступаючи в глибині до-ятреного єства від гуманістичних принципів), школа мала всі шанси ганебно пролетіти.
Їм ніколи не йшлося про гроші, а про те, як на них розговітися. Цього разу потребували книжковий талон, за який від них вимагали двадцять кілограмів макулатури і в обмін на який вони — на превеликий жаль, не безкоштовно — отримали б «Казки» Шарля Перро — їхній подарунок малюкові. Як усі інші діти світу, він теж — бодай раз у житті — заслуговував видання без порвано-помальованих сторінок і налиплого на обкладинку сміття, яке вони насилу зішкрябували.
Красти з книгарні вони не наважувалися з тієї банальної причини, що боялися туди заходити, усвідомлюючи, що не викличуть довіри. Цього разу вони уявляли, як вимахують талоном і грішми і продавчиня, яка залюбки їх витурила б, дістає з шафки, що замикається на ключ, новісінький примірник з нерозкритими сторінками і запахом клею. Що ж — колеса їхньої фортуни криві та щербаті, але вони не скаржилися. Докладали зусиль, щоб малюкові перепало щось краще.
На смітнику вони знайшли й «Золоту рибку», що тхнула сардинами. «Тому й тхне, що про рибку — чим же ж інакше, не бугаєм же?» — блефували татусі. «З часом вивітриться», — втішали, відчуваючи ніяковість. Іншим дітям батьки купують новісінькі книжки в книгарні, тоді як їхньою книгарнею були смітники і несанкціоновані звалища побутових відходів, що спонтанно виникали то тут, то там.
«А чому тоді «Троє поросят» пахли повидлом?» — не попускав малюк. «Розумієш, вони полюбляли підмітати повидло, а рилець не витирали, тому й пахли, як пити дати». Але малюк далі закручував гайку: «У казці вони не їдять повидла». — «Вони їли його перед казкою», — викручувалися татусі. «А звідки ви знаєте?» — «Бо це ясно, як білий день». Коли гайка загрожувала тріснути, на допомогу квапилася мати: «Уже пізно».
Інша школа начебто підходила, розташовуючись неподалік, за двома поворотами у кварталі, куди вони навідувалися вкрай рідко. Міркували, як уберегти малюка, — діти бувають гірші за дорослих. «Дитина собаку тільки так замучить. Дорослий такого не зробить». — «Авжеж, на тебе спустить». Одного з них вівчарка в тій частині району, де школа, до якої збиралися віддати малюка, схопила зубами за литку, від чого дотепер залишилися рубці.
Вони неохоче показувалися туди, де й земля вже ставала похилішою, положисто спадаючи до колії, мовби на підтвердження, що таки кругла; за колією була автозаправка, пустирища, за пустирищами — училища і вкраплені в місто селянські подвір’я.
«А може, вона вже здохла?» Вони підрахували на пальцях, скільки живе собака і скільки років проминуло відтоді. Виглядало, що собака міг жити, а міг і не жити. Швидше, здається, жити, ніж не жити. Зрештою, їх п’ятеро. Про всяк випадок, вони вирішили наховати в корчах уздовж шляху палиць, так щоб як не тут, то там завжди яка-небудь була напоготові.
— Читати він уміє? — запитав директор.
— Він уміє слухати.
— У нас Коля читає.
— Кажете, Коля читає? — мовив розсіяно директор. — Це добре, що Коля читає. І що Коля читає?
— Все читає.
— Про вовка і сімох козенят.
— Вовк усіх з’їв і тільки одне в годиннику заховалося.
— Під умивальницею.
— В годиннику.
— В кінці вони розпороли вовкові черево і наштовхали туди каміння.
— Гаразд, гаразд, — поморщився директор, який не любив казки про вовка і сімох козенят; вона нагадувала йому його власне дитинство. — А рахувати вміє?
— Хто? — вони ще перебували в полоні казки, і це нове питання їх спантеличило. — Коля?
— Ні, ваш первісток, тобто першокласник.
— Уміє. До десяти.
Директор мовчав.
— Чукчі тільки до трьох уміють, — почали вони вламу-вати директора.
— А віднімати вміє?
— Він нічого ні в кого не віднімав, — запротестував Іпо-лит, який з-поміж них був російсько- й україномовним і якого вони кликали «Іполітушка».
— Ви його не слухайте, він у нас бісексуальний.
Директор роззявив рота.
— Коля хотів сказати бі, бі, біля, лі, бля, коротше, двомовний. Знає дві мови. Дві! Дві, батя, розумієш!