Калістрат, третій із них, стромляв директорові перед носом свої два паганінівські пальці з брудом під нігтями, бо ці пальці, як можна припустити, не грали на клавішних, ні на струнних інструментах. Їхнім покликанням було ритися по смітниках та людських городах, допомагати в силу можливостей. Картопля, морква, часник, петрушка, помідора та огірок — вони не перебирали.
— Білінґвальний, — вичавив з себе директор, подавшись назад. — Скільки буде два плюс два?
— Чотири, — поквапився Коля.
— Я не Вас питаю, — застеріг директор, — а його. Отже, скільки буде два плюс три?
— П ’ять.
— Три плюс п’ять?
— Сім.
— Нууу… — директор скривився.
— А скільки? — запитав грізно Петя, четвертий з них.
П’ятою була мама, наразі єдина. Вона була їм усім берегинею — синові і татусям.
— Трошки більше, — повів обережно директор.
— Скільки, більше?
— Вісім, — мовив директор.
— Я ж казав вісім. А ти — сім, сім.
— А чому не може бути сім?
— Бо не може, — мовив Коля, не так прогинаючись, як заради істини.
— Якщо вісім може, то сім тим більше.
— Тим менше.
— Більше.
— Не може. Якщо вісім, тоді не сім. Такого не буває, щоб те і те одночасно: або вісім, або сім.
Коли Коля і Петя зчіплялися, це могло протривати годинами. Справжня наука невіддільна від емоцій — хіба волатиме Архімед «Еврика!» байдужим голосом?
— Він у Вас до садочка ходив? — поклав край суперечці директор.
— Ходив.
— У який?
— «Промінець».
Директор підвів погляд, ніби хотів щось сказати, однак не сказав нічого.
— Ми збирали документи, тому першого вересня ніяк не встигали, — спробував пояснити Іполит.
— Документи приносять не першого, а раніше, як Вам, мабуть, відомо.
— Чому раніше? — насторожився Петя.
— Нам нічого не відомо, — захвилювався Коля.
Це питання їм часто ставили в мєнтярні, наміряючись повісити на них крадіжки, які коїлися в районі.
— Документи подаються заздалегідь.
— Ми старалися.
— І скільки Ви їх зібрали?
— Свідоцтво про народження. Довідку від лікаря.
— Показуйте, — мовив директор, простягнувши руку й не дивлячись.
— Вкрали. У трамваї з сумки витягли.
Іполит, який це сказав, не вмів брехати.
— Із сумкою. Разом із сумкою, — поквапився йому на допомогу Петя.
Хоч Петине уявлення про арифметику й відхилялося від магістрального сюжету, яким крокує людство, у прикладних, не таких абстрактних, як математика, сферах він діяв обачніше.
— І як Ви накажете мені прийняти його без документів?
— Ми не наказуємо, — знітився Петя. — Ми просимо.
Іполитові взагалі примарилося наказаніє.
— Ви не бійтеся, — сказав Іполит підбадьорливо.
А Калістрат додав:
— Він не може на вулиці залишитися. Всі вчитимуть-ся — а він що?
— Та я це й сам розумію, — зітхнув директор. — Гаразд. Документи, коли знайдуться, донесете. Він узагалі-то чий?
— Як чий? — спантеличилися всі п ’ятеро.
Й ось вони випалили хором із чотирьох чоловічих голосів і одного мецо-сопрано, що належало Лесі, яка в протоколах писала себе через обернене російське «э» і досі мовчала:
— Він — наш!
— Я розумію, що Ваш, — мовив директор. — Мені потрібно знати, кого з Вас?
— Кожного з нас.
— Ну то чий він усе- таки син?
— Мій.
— Наш.
— На чиє прізвище записувати?
— На його.
— Сподіваюся, хоч паспорт у Вас не вкрали?
— Ні- ні, що Ви! — вони сполошилися, тричі постукали і сплюнули.
Директорові стало шкода свіжо начищеної до блиску підлоги.
— Він носить паспорт у внутрішній кишені, — мовив Коля.
Паспорт мав не лише Калістрат, проте лише в Калістра-та була прописка, яку він невідомо коли і звідки вискіпав, до того ж місцева, тож директор, навіть якби захотів, не зміг би їх просто так відфутболити.
— Калістрат Спиридонович… — прочитав директор, відкривши титульну сторінку. — Рідкісне у Вас ім’я.
Як справжній педагог, викладач мови й історії, директор кохався в іменах та їх походженні.
— …Цапуновський.
Директор замислився.
— Гм, — сказав перегодя.
— Щось не так? — висловив їхнє спільне, а найбільше своє занепокоєння Калістрат — як-не-як, паспорт належав йому.
— Ви не ображайтеся, — мовив директор.
Усі, як один, насторожилися, а з ними й він, доля якого вирішувалася. Йому було страшно, як ніколи, — ще на самому початку директор звелів: «Нехай хлопчик почекає на коридорі», однак вони відмовилися залишати його за дверима.