— Прізвище, — повів директор. — З таким прізвищем хлопець може мати клопоти. В наших учнів гострий язик — школа така, з мовним ухилом.
Їм було байдуже, з ухилом чи без. Всі школи мають ухил, навіть тротуар — іноді більший, іноді менший.
— Може, запишемо на когось іншого з Вас? — запропонував директор.
А помовчавши, додав:
— Якщо вже Ви всі йому батьки.
Вони перезирнулися.
— У нас переважно записувати приходять мами, — по -яснив директор. — Тати не мають часу. Це я вперше бачу, щоб з дитиною прийшли і мама, і тато.
— Так багато татів, — виправився директор.
— Може, на Колю? — Іполит часто міркував уголос.
— Хто з Вас Коля? — запитав директор. — Маєте паспорт?
Коля мав паспорт. Справа була не в тому, що Колин паспорт був у такому жахливому стані (він був у ще жахливішому, коли Коля його знайшов) і не в фотографії, яку власноруч уклеював, а в погашеній прописці — іншої ж він не мав. За відсутню прописку накладали штраф, а в найгіршому разі можна було загриміти в тюрягу, особливо якщо ще й без роботи.
Поклавши паспорт на стіл, Коля відрекомендувався:
— Микола Платонович Іван.
— ĺван, — виправив його директор. — Якщо прізвище звучить як ім’я, тоді наголос падає на інший склад.
— Але цього й не всі наші вчителі знають, — додав директор. — А Ви? Паспорт маєте?
Директора заспокоїло, що знайшлися бодай сякі-такі документи.
Його записали на Петю. Петра Анатолійовича Гончаренка. Тут він уперше почув повні імена і прізвища своїх батьків, у називанні яких було щось цікаве, моторошне й урочисте. Директор поплескав його по плечі:
— Йому треба підтягнутися. Вам доведеться з ним серйозно позайматися. Якщо він зараз на початку відстане, то вже ніколи не надолужить. А в його випадку, як я розумію, рятунок тільки один — бігти вперед і намагатись якнайменше озиратися.
— Сідайте, — мовив директор, показуючи рукою на вільний стілець напроти. — Мусимо написати заяву.
Петя писав заяву не вперше, проте вперше клопотав про оформлення сина до школи. Букви виводилися повільно. Буревій, який звіявся в душі, клав літери похило, дув не зліва, а справа, гнучи, відповідно, в лівий бік.
В заяві Петя просив зарахувати його сина до першого класу середньої загальноосвітньої школи номер чотирнадцять із поглибленим вивченням мови («Якого хріна директор вимагав від нас лічби?»). Заява викликала в ньому сум’яття і трем, гордість і не надто втішні спогади про те, як він сам колись був дитиною. Ввійшовши в шкільне приміщення Петею, він вийшов з нього Петром Анатолійовичем Гончаренком, якоюсь мірою узаконеним у кабінеті директора батьком.
Небавом вони дістали малюкові, якого зарахували учнем недоукомплектованого 1-Г класу, довідку про медичне обстеження. Він так ніколи і не дізнався, що кругленькі мініатюрні печатки з прізвищами лікарів і трикутний штемпель закладу, які йому так сподобалися, хоча й були справжніми, використалися незаконно, ще й серед ночі, шляхом проникнення у вікно, а от підписи, ті вже були підробленими — кожний за когось підписався: Іполит — за невропатолога, а Сакидон — за директора поліклініки.
Батьки відводили і зустрічали. Іноді хтось один, частіше, однак, усі разом. Бувало, вони взагалі нікуди не йшли, а припадали до шпарин у паркані і бачили його, який на перерві вибігав на вулицю, або ж на уроці фізкультури, коли клас трюхикав по периметру, розминаючись.
Якось Іполит був сам, плентаючись, власне, куди-інде, петлями та зиґзаґами — у такі дні тротуар був не просто похилий, а небезпечно вигойдувався. Опинившись під школою, Іполит сперся на паркан, потім сповз додолу і вкляк. Згадавши, що має сина і що син вчиться, Іполит припав до шпарки.
На шкільному подвір’ї копошилися діти, бігали й галасували, проте його сина між ними не було. Невже я переплутав? — дивувавсь Іполит. Потім він таки побачив його, малюка, до того ж не одного, а двох таких, і він не знав, котрий із них його — обоє були однакові. Уявивши, що було б, якби йому довелося його забирати, він добряче розхвилювався.
— Їх було двоє, — запевнював Іполит.
— Не може бути, — дивувалися інші.
— Ось тобі хрест святий! — божився.
— Звідки другому взятися? — питав Коля.
— І я себе питав, — розказував Іполит. — І зараз питаю.
— Може, він тільки схожий на нього? — припустив Петя.
— Як однояйцевий близнюк, — пробелькотів Іполит.
— Ти просто погано бачив: дірка маленька, подвір’я глибоке, — шукав пояснення Коля.
— Вони були майже біля самого паркана, — наполягав Іполит.
— Чому ти його не покликав? — обурився Калістрат.