— Якого з них? — мовив Іполит.
— Ти покликав би, він обернувся б, а той другий ні, — сказав Коля.
— Може б, і не обернувся, — мовив якось двозначно і більше сам до себе, ніж до інших, Іполит. — А може б, і обернувся. Вони все робили синхронно. Що один, те й інший.
Сповнені сумнівів, вони пішли перевірити, що там таке побачив Іполит. Іполит, який ледве тримався на ногах, залишився вдома — на його присутності ніхто й не наполягав.
Ніякого двійника вони не виявили, а Іполитові рішуче заборонили показуватися під школою в нетверезому стані.
— Добре те, що вчасно закінчується, — сказав Ігор Богданович. — Особливо, коли воно закінчується прекрасно.
Ігор Богданович був естетом, проте відсутність адекватного середовища завадила розвиткові його справжніх здібностей. У моменти спустошення, коли залишався віч-на-віч з собою, його муляв невиразний здогад, що все пішло не так. Ігор Богданович проганяв його, проте здогад, хоча й навідувався рідше, гриз з такою самою дошкульністю, що й колись.
Ігор Богданович зустрічався з жінками так, як випадало, тому з жодною не приятелював довше, ніж рік, частіше, однак, раз або двічі. Якщо й був старший за них, то не набагато — в такому віці це нічого не означало. Свої неза-потребувані батьківські почуття, що воліли, а часто волали сатисфакції, Ігор Богданович, сам того до пуття не усвідомлюючи, спрямував на нього, свого улюбленця.
Ця любов була не безкорислива. Сприяючи й інвестуючи в нього, Ігор Богданович не піддавався самоомані. Коли одного дня у важкодоступних і навіть непрохідних нетрях його мозкових звивин спалахнула ідея, він схопив її тендітне тільце обценьками і не відпускав. Руйнацію непоказного щастя своїх дорослих дітей, розвал їхньої максимально наближеної до природи спільноти вважав не вартою нігтя марничкою, порівняно з тим, що вони здобули, передусім, однак, він, їхній опікун.
Ігореві Богдановичу насідали на п’яти кореспонденти. Вони, які блискуче впоралися з місією, створивши небачений ажіотаж, стали раптом набридливими, доскіпливими і занудними. Їх усе цікавило. Їм було мало того, що мали. Їм жадалось нової сенсації, їхні чуйки занюхали можливість проштрикнути роздуту ними самими кульку, випустивши з неї під сліпучим спалахом фотоапаратів і телекамер повітря. Злетівши стрімкою пірамідою, міф загрожував розсипатися на порох. Але він, Ігор Богданович, не дасться.
Ігор Богданович не дався. Журналісти дошкуляли йому не зі злості, а за інерцією. Не в змозі склепати сенсацію, вони трималися, як вош кожуха, за його ґрандіозний замисел. У принципі, Ігореві Богдановичу не було чого потерпати. Вроджений естет, він прагнув зберегти свій ґезамткунстверк у досконалому вигляді, усунувши ескізи, нотатки, підготовчі роботи, побічні продукти, які вже самим своїм існуванням й оприлюдненням підважили б першокласне дітище.
Як жодний батько не понесе малюка в загидженому памперсі, забрудненому слинявчику і зі струпиками на голові до першої в житті художньої світлини, так Ігор Богданович опікувався привабливістю своїх ідей і не на жарт обурився б, якби його звинуватили в брехні та відвертому пересмикуванні фактів. Він не так відступав від істини, як всього-на-всього творчо переосмислював, — його фільм з витяганням зуба опрацьовував навколишню дійсність, доштриховуючи її там, де вона зайшла в глухий кут: Ігор Богданович був не аферистом, а митцем.
Позаяк велич твору покоїться на незнанні обставин й умов його виникнення, Ігор Богданович заквапився вжити рішучих заходів, прилаштувавши його в непоказному відомчому готельчику подалі від центральної частини міста, ліхтарів, мікрофонів і телекамер, оформивши на чуже ім’я та прізвище і запевнивши, що так треба, — перед новим життям, яке на нього чекає, доцільно зробити перерву. Він наказав йому не показуватися надвір і гірше від чуми стерегтись папараці.
Він втомився не так від життя, дотепер більш-менш стравного і справного, як від того, що переставав його розуміти. Не бажаючи заглиблюватися в роздуми, які все одно ні до чого не привели б, вирішив розслабитися, доки в напівсонному стані між дійсністю і туманом раптом злякався Ігоря Богдановича, точніше, не самого, а страшної підозри, що його самозваний опікун замітає сліди. Тоді як він і був тим головним слідом.
Крізь пелену він уже не чув, як Ігор Богданович бадьоро попрощався, кинувши на виході «До зустрічі!», й зачинив двері. Його, який звик, що життя плине тихо, втомили не недоспані ночі, адже спав, скільки хотів, а непомірна енергійність Ігоря Богдановича — люди, спалахи, мікрофони.
Раз двійко жевжиків приперли його до стіни, вимагаючи інтерв’ю, а він не розумів, чого від нього хочуть; якби останньої миті не підскочив Ігор Богданович, йому настав би гаплик. Вибитий з рук диктофон впав на землю, і коліщатка, покрутившись ще за інерцією, зупинилися. У нав’язливих снах він утікав від аукціоніста, який гнався за ним, погрожуючи молоточком. Його наче затягло вглиб великої коловерті, де був камінчиком, безпорадною порошинкою.