Йошка мав усе, що можна мати, і значно більше, ніж він спроможний був уявити: залізницю, фломастери, пенал. Залізницею рухався потяг з локомотива і трьох вагонів, фломастери залишали на папері яскравий слід, у пеналі лежали лінійка, стирачка, олівець, ручка.
Він теж мав пенал, який батьки принесли, коли йому було чотири роки. Ставлячись до нього дбайливо, він зберігав усередині жуків, з-поміж яких вирізнявся рогач — великий з вигненими спереду, наче ятагани, чорно- брунатними виростами. Він віддав його Йошці, який подарував йому набір фломастерів. «Звідки в тебе фломастери?» — стривожилися батьки, які виховували його так, щоб якогось дня його не схопили на гарячому і не запроторили в колонію для неповнолітніх, звідки він вийде рафінованим крадієм, а, може, й убивцею, якщо до того часу його не покалічать і не приб’ють.
Цуплячи дріб’язок, найчастіше різну поживу, вони прагнули вберегти малюка від повторення їхнього шляху. Вони облаштовували все так, щоб, користуючись дарами, які підносила доля, він залишався в невіданні щодо їх походження. «А якщо вона нічого не піднесе?» — бувало, запитував. «Такого не буде! — обурювались батьки і додавали. — Іноді, звичайно, треба й самому порухатися: смітник, підворіття, базарні ятки».
«Мені їх Йошка подарував», — мовив він. «Який ще Йошка?» — скрикнули хором. У такі миті обличчя його батьків нагадували знаки питання, що їх його вчили писати в школі. «Йосип Ковальський. Мій однокласник. Він мій друг», — гордо відповів він. Почувши про друга, вони, які потерпали, що їхній малюк опиниться в ізоляції, розм’якли.
Їхній син має друга, який дарує йому фломастери! Вони боялися, що колись життя нанесе удар, раптово і підло, тож відчували сум’яття, щоб не сказати провину, — може, все-таки краще завчасне протверезіння, ніж припізнілий нокаут, від якого він, чого доброго, вже й не оклигає.
Йошка мав велосипед, на якому навчив його їздити. Йому сподобалося розвивати швидкість — нове відчуття, якого він, принаймні в такій формі, ще не спізнавав. Велосипед врізався у стовп, він, невдаха-їздун, гепнувся на асфальт.
Переднє колесо погнулося. Йому було прикро. «Я скажу, що це я», — сказав Йошка. «Тебе сваритимуть», — сказав він. «Мене не сваритимуть, — заперечив Йошка. — Мене ніколи не сварять». Це ще одне, що їх зближувало, — його також ніколи ще не сварили, а якщо й картали, то лагідно.
Він прийшов додому з подряпаним лицем і розбитим коліном — ось він, перший удар, якого вони, його батьки, так боялися. «Ти бився?» — обережно спитала Леся. Він замотав головою. «Тебе побили?» — стиснув кулаки Калі-страт: тихенький, він міг раптово вибухнути, заподіявши собі і довкіллю непоправної шкоди.
Калістрат міг завиграшки повалити до школи і тут таки перед учнями, вчителями й самим директором натовкти пики винуватцям, а потім стверджувати, що нічого такого не робив. Після подібних випадів він справді нічого не пам’ятав, що, звісно, не звільняло його від відповідальності.
«Я впав», — він розповів їм історію з велосипедом.
Поступ, який робить їхній малюк, за якого так переживали, сповнив їх батьківською пихою. Удар ударові — велика різниця. Це конкретне падіння засвідчувало великий успіх.
Він боявся, що на кривому колесі їхня дружба закінчиться, проте коли прийшов до Йошки наступного разу, колесо було рівне. «Вирівняли?» — запитав він із неприхованим зацікавленням. «Поміняли», — сказав Йошка. «Старий на новий?» — запитав із легкою недовірою. «Велосипед той самий, — сказав Йошка. — Лише колесо нове. Хочеш покататися?» Це питання остаточно розвіяло його побоювання.
В адміністратора на нього чекала пляшка коньяку «Ара рат» і цидулка: «Моєму геніальному колезі з удяч-ністю, Сидір Зиновійович Рябошкап. P.S. На жаль, мушу терміново від’їздити. Щиро радий був познайомитися».
Якщо не враховувати зданих пляшок, металобрухту й макулатури, а також заплутаної історії з аукціонами, про яку ще належало з’ясувати, якою мірою вона була примарою, а якою його, життя, неминучою правдою, це був його перший інтелектуальний заробіток.
Наповнена до половини склянки бурштинова рідина полилася в горло, з горла потекла до шлунку, звідти розтиражувалася судинами, від чого йому стало добре.
Він привідхилив вікно. Щебетав шпак. Він сказав: «Будьмо!» і вихилив ще одну склянку. «Наче бурштин», — мовив, роздивляючись проти світла.
Після другої стало зовсім добре. Тепер він пив не кваплячись, кожний маленький ковток сповнював його шляхетності. Коли переливав вміст з пляшки в карафку, трохи рідини розлилося на овальну тацю з грубого скла.