Плоди, яких нарвали повний картуз, нагадували крихітні шишечки. «Біла солодша», — сказав Йошка. Біла була значно солодшою, найстигліші смакували сиропом. Сидячи на березі річки, вони закидали їх пригорщами до рота, де вони приємно танули. Йому раптом закортіло пригостити батьків — які (подумалося йому) теж ніколи не пробували.
«Ти ким хочеш бути?» — запитав Йошка. «Як це?» — здивувався він. «Коли виростеш», — пояснив Йошка. «Виросту...» — протягнув зачудовано. Він не переймався, ким стане, коли виросте. А якщо не виросте? Він не думав про майбутнє і лише туманно уявляв, як час переділяється на минуле, теперішнє і прийдешнє, — у нього він плинув, як річкова вода.
Граматичні дії на заняттях мови були таким самим катуванням, як цифри у математиці. Ріс та й край. Хіба цього не досить — бути, ще й мати такого друга, як Йошка, і відчувати вдячність, яка переповнювала, вихлюпуючи через вінця, його єство?
«Ти не маєш мрій? — не повірив Йошка. — Але ж я твій друг. Хіба друзів соромляться?» «Я мрію… я мрію», — почав він, затинаючись, проте не знайшовся, що відповісти, бо таки справді не мав. Іншим мріялося отримати такий самий пенал, як в однокласника, новий ранець замість старої течки, більше кишенькових грошей. Мріялося мати велосипед з динаміком і швидкостями. Що ще? Стати космонавтом. Йошчин велосипед він сприймав як даність — на цьому велосипеді навчився їздити. Мати свій власний? Але Йошка давав йому кататися.
«Я мрію», — нарешті сказав він. Йому здалося, що він щось уловив, подібне до мрії, одначе воно зараз же й зникло. «Ні, я таки мріяв, — подумав, — подарувати мамі намисто». Мріяв мати книжку казок, не порвану й не поквацяну. Але ж то він зараз так собі уявляє, коли ж йому їх приносили, спізнавав радість, яку нездатні були затьмарити ні пошкоджені сторінки, ні налиплі рештки, ні сторонні запахи, що не мали нічого спільного з типо-графським клеєм.
Прокинувся від наполегливості, з якою стукали в його кімнату-голову, до того ж не лише стукали, а й примовляли, навіть благали жіночим голосом:
— Відчиніть! Ви мене чуєте? З Вами усе гаразд?
З роззявленого сказати «Так!» рота викотилася жахлива відрижка.
— Я вже! — захрипів, намагаючись підвестися, що йому вдалося з третьої, якщо не четвертої спроби.
— Боже!
Це була покоївка, яка що кілька днів наводила лад у його кімнаті, посередині якої сьогодні стирчав догори дриґом стілець, а біля ліжка розтеклася калюжа з непере-травленими рештками житнього хліба з їдальні.
— Що ж Ви так?
Він винувато знизав плечима.
— Йдіть уже, я поприбираю.
Він виплуганився на коридор.
— Ви проспали сніданок, — зітхнула йому услід. — Уже південь.
Він подався, куди несли ноги. Позаяк не дуже несли, пересував їх, докладаючи марудних зусиль, від яких у голові відлунило обухом.
Йому здалося, що йде уже невідь-скільки, насправді ж заледве добрів до сходової клітки, де й зупинився, відтак опустився перепочити. Дивився, як легко збігали додолу приступки. Одна, дві, три, чотири... Від їхнього збігання зарябіло в очах.
Опам’ятався, коли покоївка проминала його зі шваброю та відром, у якому хлюпотіла вода.
— Я Вам... — почав було він, учасно збагнувши, що не зможе не те що допомогти, а й підвестися.
— Я сама, — випередила його. — Я завжди сама. Так уже звикла.
Десь унизу шаруділа швабра. Підвівся, тримаючись за перила. Вирішивши, що на сьогодні досить, подався, похитуючись, до свого номера, де було свіжо і прибрано. «Ех», — невідь-чому зітхнув, зачиняючи вікно. Згадав тацю, яка напередодні покотилася до Ігоря Богдановича. «А він так же ж і не прийшов, — подумав, — не сидіти ж мені...» Сидіти йому й справді не хотілося — нездоланна сила тягла до підлоги, на якій врешті і розпластався.
«Невже знову ранок?» — здивувався, мружачись від світла лампи, що звисала з-під абажура.
— Вам же ж незручно, вдягненому, — перейнято мовила, стоячи над ним, жінка, в якій він не без труднощів упізнав прибиральницю.
— Роздягніться, в кімнаті тепло, — не чекаючи його відповіді, прибиральниця заходилася розщіпати ґудзики. — Тут так надовго, як Ви, ніхто не затримується. Вчора приїхали — завтра поїхали. День-два — наради, звіти, випробовування. Постояльці переважно ті самі. Я вже можу сказати, хто з якого міста і в якій справі.