Попервах про маршрут і тим паче мету процесії не можна було сказати нічого певного. Це була мілітарна, хоч, може, й релігійна, але, скорше, релігійно-мілітарна процесія, як водиться з подібними дійствами. Поволі маршрут почав окреслюватися, проте ще нічого не можна було сказати про мету, настільки, однак, близьку, що невдовзі її було досягнуто. «Розтягнутися!» — «В коло!» — «Наготуватися!» — «Хрум!»
І тут він із жахом зрозумів, що означало таємниче «Хрум!», яке, як йому здавалося, весь час дещо вибивалося з монотонного брумання. Роззявивши в подиві рота, він спостерігав за передислокацією. На команді «Розтягнутися!» учасники процесії полишили стрункий стрій. На команді «В коло!» утворилося щільне кільце. На команді «Наготуватися!» всі звелися навшпиньки й очікувально нахилилися вперед, як бігуни на старті.
Коли пролунало фатальне «Хрум!», нападники, забувши про дисципліну, з усіх боків накинулися на фрутхен, що його він раз або два встиг перед тим надкусити. По-творки муркали й плямкали, брумкали й хрумали. Він дивився, як тане десерт, його сніданок, мов цятка снігу на весняній траві.
Й ось фрутхен, на який він так довго чекав і який дався йому ціною роз’ятреного сумління, безслідно зник. Сурмач просурмив відбій, і процесія неквапно й умиротворено відступила, залишивши йому білий папір із рожевим фірмовим тисненням.
Народившися того дня на світанку, так фантасмагорично закінчив фрутхен свою екзистенцію, сповнену бурхливих пригод, яких йому забракло часу й ресурсу усвідомити. Бо навіть він, якому фрутхен дістався хоч і не зовсім у законний, зате цілком природний і зрозумілий спосіб, неспроможний був осягнути.
П’ять сотень нікчемок звільнили його від докорів, а його шлунок від сніданку, який і сніданком до пуття не назвеш. Якщо вже, то ланчем, може навіть не ланчем, а бранчем, сніданком з обідом, снідобідком, або ж обідан-ком, що влаштовується замість сніданку та обіду. Авжеж, то був його бранч, і він його лише надкусив, до ладу так і не скуштувавши. Так з-під носа, усміхнувшись і подражнивши, вислизнуло — вкотре вже — щастя. Маленьке, духмяне, що пахло фруктами і ваніллю.
Він щиросердо чхнув, після чого закашлявся. В носі шурябурив лоскотун смерч, провокуючи чхання і кашляння, від сверблячки сльозилися очі та нестерпно шкребло в горлі, хотілося залізти всередину і позбутися гланд, яких йому не вирвали в дитинстві.
Відчувши, як засвербіла рука, він траснув, як щоразу, коли його щось кусало, встромляючи хоботок, порскаю-чи на нього кислотами, зригуючи чужу кров, запихаючи під шкіру пожадливо-ненаситну голівку, що її й не розгледиш. Він відривав і викидав геть роздуті від його крові черевця, допомагаючи їм розпрощатися з грішним світом. Бувало, одначе, що він їх не рухав, дозволяв удосталь наїстися і напитися, був годувальником потолочі, яку створила природа, а для неї його — супер-пупера, нівроч-ного й безнаворочного.
Рука засвербіла знову, а кашель і пчихання тільки посилилися. Шкіра почала вкриватися червоними пухирцями. Він дивився, як невідома екзема обсипала відкриті частини його стражденної плоті. Чи боїться він смерті? О, як він колись боявся її!
Обличчя
У сверблячому настрої він покинув парк. За парканом, кущами і кронами, що берегли тишу, вирувало життя, сигналили автомобілі та дзеленчав трамвай. Порівняно з цим гамором-рухом, перебування в парку здавалося дивним сном, що поволі розсіювався. Тільки не розсіювалась журба. В стані між сном і явою, в смузі невимовного, якому немає пояснення, суму йому відкрилися силуети. Постаті тих, кого втратив.
Першим йому з’явився Жора. Жора мріяв доїхати до Мехіко-Плац. Всі його дні спливали в цьому чеканні. Жора мав аркуш паперу, від часу пошарпаний, на якому чорнильною ручкою було намальовано розташування, вузли й розгалуження, а крапкою вказана пристань, до якої пришвартовувалися кораблі. Може, й він колись зійде трапом на берег. Тут, казав Жора, й куди показував, майорів фіолетовий прапорець, до якого вели такі самі фіолетові лінії та стрілки. Там на тебе чекатиме порятунок — пан По Рятунок. Жора був володарем його красивої візитки з мерехкими золотистими літерами, шукав і не знаходив, щоб похвалитися. Облиш, Жоро, пан По впізнає тебе і знатиме, що робити!
Де Жора? Пан По Рятунок поставив у його житті крапку зовсім не там, де вона стояла на зіжмаканому клапті паперу. Жоро! — Немає Жори. Він упізнав би його з-поміж сотень облич. Жоро, знай, що я на тебе чекаю! Я чекатиму, скільки треба.