Незчувся, як над ним опинились плоди, розворушивши в ньому щось знайоме, що він не зміг і не встиг пригадати. Один плід затулив обличчя, утруднивши дихання, і він боязко-обережно відвів його, перламутрово-теплого, вбік.
— Гладьте, сміливіше, — долинув з - над плодів її голос, й отак з непорозуміння він почав пестити груди не такої вже й щоб сказати чужої йому жінки. Нехай не тільки в нього вона прибирає і їй за це платять, та все ж.
Доки так міркував, щось гаряче обволікло його стегна. Відчув, як пропадає, перетворюючись на пульсуючу крапку, а вже наступної миті зник у печі, де палахкотів, спраглий такого кочегара, як він, вогонь.
Вони лежали поруч, вмістившись удвох на одному рипучому ліжку з полакованої під дерево тирсоплити, що обштуковувала залізну основу з металевою сіткою.
— Марта, — назвалась вона.
—... — зашарівся він.
— А він у Вас... — мовила Марта, простягаючи руку. — Де ж це він? Загубився...
Марта знайшла його в темних нетрях, що буяли під його опуклим пупцем.
— Від мене не сховаєшся! — посварилася пальцем.
Чи від того, як вона посварилася, чи від її ласк знайда почав оживати.
— Отак, отак, — примовляла Марта, заохочуючи порухами. — Сміливіше, нуж бо.
Марта була другою в його житті жінкою.
Він так і не збагнув тоді, був то вечір того самого дня, чи світанок наступного.
Того дня він вирушив до школи в піднесеному настрої, пояснення якому знайшлось аж пополудні. Він його не шукав — нащо длубатися, коли добре. Коли добре, він насолоджувався, коли ж було кепсько, менше за все праглося що-небудь з’ясовувати. Дні були просто днями, зрідка отримуючи компліменти, що їх учителька рідної мови називала означеннями й епітетами. Ніякої різниці він, звіс но, не вловлював. «Літній ранок — «літній», що це?» — запитувала. «Комплімент», — відповідав він. «Гаразд, — пробувала під-ступитися з іншого боку. — А зимовий день тоді, що воно таке, «зимовий»: теж комплімент?»
Іноді зима була компліментом, іноді ні. Уявляючи, як сипле лапатий сніг і він з татусями ліпить сніговика, ладний був визнати зиму за комплімент, проте відразу згадував холоднечу, морози, свою гарячку, коли в нього спалахнув грип і ніщо в світі, включно з батьківською любов’ю, не могло його зігріти. Не знаючи, що сказати, і боячись заплутатися в поясненнях, він мовчав.
Не було іншого наставника, не враховуючи власних батьків, які виявляли до нього стільки терпцю. Для нього залишилося таємницею, звідки вчителька знову і знову черпала наснагу, лише вкрай рідко видаючи щось подібне до стогону — від тих поодиноких звуків її безпорадності йому хотілося провалитись під землю, здавалося, краще б вона вже його відлупцювала, пожбурила крейдою, висікла лакованою указкою.
Нічого подібного вчителька рідної мови ні разу собі не дозволила. Покидаючи восьмирічку, він подарував їй букет ромашок, що їх назбирав власноручно, а вона, приймаючи квіти, сказала: «Мова — не найважливіше. Можна й мовчати і писати із помилками. Головне — бути добрим. Доброта — пам’ятай, де б ти не був і хоч би ким працював, тільки вона робить світ чарівним».
Зі школи його забрали батьки, зустрівши зі змовницьким виглядом. «Ми йдемо в цирк?!» — сяйнув, як одразу виявилося, хибний здогад. «Ми йдемо вітати маму, — відповів Калістрат. — У твоєї матері сьогодні уродини». — «Багато років тому, коли тебе ще не було, народилася твоя мама Леся», — глибокодумно пояснив Петя, а він роззявив рота: початок казки прозвучав так багатообіцяюче. «Подаруєш мамі ось це», — мовив Сакидон, добуваючи з кишені брунатний камінець. Він підніс до очей — прикраса нагадувала закам’янілу сльозину, що скрапнула сотні тисяч, якщо не мільйони років тому.
«Ви мої ангели», — Леся не приховувала розчулення. Це запало йому глибоко в серце, а тривалий час він тільки й марив, аби ще раз подарувати матері таку саму втіху, одначе скільки камінців перегріб, нічого подібного не знайшов.
Увечері, засинаючи, чув крізь півсон мамин голос, який запитував, звідки бурштин. «Усе чисто», — запевнював Іполит. «Йому ціни немає, — казала Леся. — І вам, оболтусам, теж». — «Для тебе старалися», — мовив Сакидон. «Це все малий», — скромно перебив Петя. «Продамо, — чи то запропонувала, чи вирішила Леся, — і купимо ранець: скільки ходитиме до школи з кульком?»
Відтоді в його ужиток увійшов комплімент «бурштиновий».
Що довше перебував у готелі, то більше йому здавалося, що про нього забули. Недавнє, бурхливе і свіже минуле раптом видалося таким далеким, що вже й сам був ладний повірити, буцім усе, що з ним трапилося, — не більше, ніж сон. Його свідомістю снували нерозсотані клапті.