З’ївши сніданок, він усього-на-всього намірявся прогулятися — подихати свіжим повітрям. Якби йому сказали, що йтиме невідь-куди, не в змозі зупинитися, вже не кажучи про повернення, він бодай поклав би хліб не в тумбочку, а до кишені.
Ще не дійшовши, слушно міркував, що доведеться вертатися, торуючи стільки ж само, якщо не більше, назад. Якась сила силенна тягла його далі, невідомо куди, затримуючи на переходах, — він уже лаштувавсь розвернутися, але перемикалося світло і, хотів- не-хотів, плуганився далі.
Він намагався запам’ятовувати краєвиди, що майже неможливо, коли будинки всі на один копил, дороги всі на один копил і дерева, всі як одне, — худі, напівусохлі, цибаті, вони скидалися на задерті вгору вуличні мітли. Шукав бодай за щось учепитися, одначе не було за що. Хотів учепитися за квартал, який проминав, але подальший від попереднього нічим не відрізнявся — така сама забудова, такі самі балкони, вікна, стіни. Хоч бери і став хрестики, тоді як не мав ні крейди, ні фарб.
Були зупинки та їздили автобуси. Зупинки були всю ди, автобуси курсували вулицями, великі й малі, призупиняючись зеленими та червоними, жовтими й синіми караванами. Найбільше, однак, було білих. Хіба міг він запам’ятовувати номери і маршрути, марки й моделі? Хотів сісти й під’їхати, проте не міг утрапити в такт із зупинкою, щоразу проминаючи її або не доходячи.
Єдиним об’єктом, що запам’ятався, був гастроном «РИБА» з нерівними буквами на синіх хвилях і брудню-щим акваріумом, повним коропів, які хапали ротом воду з власними екскрементами. На чергу перед цим мавзолеєм покладатися було годі. Коротка, вона миттєво могла подвоїтися або й ушестеритися, а потім раптом зникнути. Коли риба, а з нею черга закінчувалися, з акваріума спускали воду, просто на тротуар, де до наступного ранку виблискувала під місяцем луска, і гастрономний вантажник закочував його назад. А хвильки над входом безгучно плюскали, і гойдалися на їхній нестійкій поверхні човники літер.
Він хотів запам’ятовувати назви вулиць, якими йде, одначе їх виявилося більше, ніж здужав би. Запам’яталися тільки перша і друга — Довга й Глибока. Шахтарська вже ні. Можливо, якби на Шахтарській були шахти і шахтарі, він би запам’ятав і її, але на ній було все та саме, що на Довгій і Глибокій. Й усі інші не запам’яталися — ні вулиці, ні послідовність, в якій їх проминав: Глибока за Довгою, а Шахтарська за Глибокою.
Поклав не чинити над собою насильства, проти якого виступав, як і проти всіх інших видів наруги. Зрештою, вулиці для того, щоб ними ходити — надмірне зосереджування на назвах могло відтіснити готель, який не мав назви, лише табличку праворуч-ліворуч від парадного входу. Пам’ять не безмежна, і всього, хоч ти скач, не ввібгаєш. Він — не довідник і не мапа з нанесеними вулицями, будинками та деревами, з великими і малими кольоровими автобусами, що транспортують пасажирів. Зі світлофорами і світлом, яке перемикається. І ним, який збився зі шляху.
Нарешті, він вийшов на пряму. Вулиця не називалася Прямою, як Глибока Глибокою, а Довга Довгою, та й не вона одна. Чимось, однак, вона видалася йому прямішою за інші. Щось у ній таке було, що робило її прямою, а раз пряма, не було потреби з неї звертати.
Він ішов нею і йшов. Дійшовши до вітрини і впершись у затемнене скло з мерехтливим неоновим колесом, в якому з’являлися та зникали літери GAME, відсахнувся — надто великими, сліпучими і мерехкими були. Літер виявилося багато, вони зникали і виринали — там, де щойно світилося GAME, випірнало LIFE, після нього IS, потім одне велике A, відтак знову GAME. Над входом стояло ГРАЛЬНІ АВТОМАТИ.
Він ніколи не грав. У дитинстві ганяв у футбол, та й то рідко. Батьки застерігали його від азартних ігор, кидаючи докірливі погляди на Іполита. Програвши в шістнадцять років модні штани, Іполит відтоді весь час програвав і коли у тридцять два позбувся двокімнатної квартири, в якій жив зі своєю матір’ю, збагнув, що фортуна як не сприяла йому, так уже і не посприяє.
Вони не могли поставити долю Іполита йому в приклад, мовляв, ось Іполит, який усе програв, і тому, що все програв, опинився тут, ставши твоїм батьком. Його лише застерігали від перспективи програти штани. «Лише» розросталося до велетенських розмірів панічного страху, в якому він уявляв, як із нього скидають все до останнього і відпускають на чотири вітри. Тоді, коли Іполит ще тільки вступав у самостійне життя, гральних закладів не було, різалися підпільно й безжально. Програвши все, що міг програти, включно з домівкою і рідною матір’ю, Іполит зберіг — хай там яке вже воно — життя, а міг і його позбутися.