За деякий час Найджел повільно звівся на ноги, постукуючи по жилету, щоб погасити крихітні вогнища, спричинені іскрами.
— Так, — мовив він голосом людини, що твердо вирішила не втрачати самовладання. — Ну. Чудово. Тепер трохи зачекаємо, поки вона вистигне, гаразд? А тоді ми... тоді ми... ми цілком можемо вирушити в дорогу.
Він злегка відкашлявся.
— Аргх, — відізвався Ринсвінд. Він пильно витріщався на кінчик свого пальця, тримаючи його на відстані витягнутої руки. Ринсвінд явно шкодував, що в нього не було довших рук.
Найджел зазирнув у задимлений отвір.
— Здається, він веде в якусь кімнату, — зауважив він.
— Аргх.
— Після тебе, — сказав Найджел і злегка штурхнув Ринсвінда.
Чарівник, хитаючись, рушив уперед, вдарився головою об камінь, здавалося, навіть не помітивши цього, і стрибнув у діру.
Найджел постукав по стіні й нахмурився.
— Ти нічого не відчуваєш? — запитав він. — Хіба каміння має дрижати?
— Аргх.
— З тобою все гаразд?
— Аргх.
Найджел приклав вухо до каміння.
— Якийсь дуже дивний звук, — сказав він. — Немов щось дзижчить.
Від тремтіння в нього над головою відділилася частина вапнякової пилюки й поплила донизу.
Тоді від стін ями відвалилося кілька важчих каменів, які з глухим ударом впали на пісок.
Ринсвінд вже волочився тунелем, час від часу тихо скрикуючи від здивування й абсолютно не звертаючи увагу на каміння, яке пролітало за кілька дюймів від нього або обвалювалося на нього кілограмами.
Якби він був здатний помітити хоч щось, то зрозумів би, що відбувається. У повітрі відчувалася маслянистість, і воно смерділо, як палаюча бляшанка. Тьмяна райдужна імла вкривала все довкола. Десь зовсім поблизу накопичувався заряд магії — дуже великий, і він намагався закопатися в землю.
Будь-який чарівник, опинившись поблизу, навіть такий невмілий, як Ринсвінд виділявся, наче мідний маяк.
Найджел, спотикаючись, виліз із гуркітливої, шумної пилюки й врізався в Ринсвінда, що стояв, оточений октариновою короною, в іншій печері.
Він мав жахливий вигляд. Креозот, мабуть, відмітив би його палаючі очі та розтріпане волосся.
Він мав вигляд людини, яка щойно з'їла жменю шишкоподібних залоз і запила їх адренохромом. Ринсвінд мав такий збуджений вигляд, що через нього можна було отримувати міжконтинентальні телевізійні сигнали.
Кожна волосинка на його голові стояла сторчма, раз у раз випускаючи крихітні іскорки. Навіть його шкіра мала такий вигляд, ніби хотіла втекти чимдалі від нього. Його очі вертілися горизонтально; коли він розтуляв рота, від його зубів відскакували м'ятні іскри. Там, де він ступав, каміння плавилося, відрощувало вуха, перетворювалося на щось маленьке, лускате, багряне й відлітало геть.
— Я запитав, — повторив Найджел, — з тобою все гаразд?
— Аргх, — мовив Ринсвінд, і цей звук перетворився на величезний пончик.
— Не скидається на те, ніби в тебе все гаразд, — зауважив Найджел, проявивши дивовижну за подібних обставин проникливість.
— Аргх.
— Чому б тобі не спробувати звільнити нас із цього місця? — додав Найджел і мудро кинувся додолу, на підлогу.
Ринсвінд кивнув, наче маріонетка, і тицьнув своїм зарядженим пальцем у стелю, яка почала танути, наче лід під паяльною лампою.
Однак гуркіт продовжувався, розповсюджуючи тривожні вібрації по всьому палацу. Всім відомо, що існують частоти, здатні викликати паніку, частоти, що спричиняють принизливе нетримання, але тремке каміння резонувало на такій частоті, яка змушувала реальність плавитися й стікати по краях.
Найджел подивився на стелю, що спадала краплями, й обережно покуштував одну з них.
— Лаймовий крем, — зауважив він і додав: — Гадаю, жодного шансу, що ми натрапимо на сходи?
З понівечених пальців Ринсвінда вирвався ще один спалах вогню, який, об'єднавшись, утворив майже ідеальний ескалатор — якщо не враховувати того, що, мабуть, у всьому Всесвіті не існує ще одних рухомих сходів, вкритих крокодилячою шкірою.
Найджел схопив чарівника, який злегка похитувався, і застрибнув на ескалатор.
На щастя, вони досягнули верхівки раніше, ніж магія зникла — дуже раптово.
У центрі палацу, проломивши дахи, немов гриб, що пробивається крізь давню бруківку, виросла біла вежа, вища за будь-яку іншу будівлю в Аль Халі.
Велетенські подвійні двері біля її підніжжя були відчинені, і з них виходили дюжини чарівників — із виглядом, наче палац належить їм. Ринсвінд подумав, що впізнає кілька облич — облич, які він бачив раніше, коли вони щось туманно бурмотіли в лекційних залах або дружелюбно розглядали світ, стоячи на території Академії. Це не були обличчя, створені для зла. Серед них не було жодного, яке б володіло іклами. Але у їхніх виразах обличчя був якийсь спільний знаменник, який міг навести жах на мислячу особу.
Найджела відтягнули за найближчу стіну, і він усвідомив, що дивиться в стурбовані очі Ринсвінда.
— Гей, та це ж магія!
— Знаю, — відповів він. — Але якась неправильна!
Найджел подивився догори, на вежу, що іскрилася.
— Але...
— Я відчуваю, що вона неправильна, — сказав Ринсвінд. — Не питай мене, чому.
Зі склепінчастих дверей вирвалося півдюжини вартових серифа й кинулося в напрямку чарівників. Їхній стрімкий натиск виглядав ще зловісніше через їхнє страхітливе бойове мовчання. На мить їхні шаблі блиснули в сонячному світлі, аж тут двійко чарівників обернулися, простягнули руки і...
Найджел відвернувся.
— Хух, — пробурмотів він.
На бруківку впало кілька шабель.
— Гадаю, нам треба тихенько вшиватися, — запропонував Ринсвінд.
— Але хіба ти не бачив, на що вони їх щойно перетворили?
— На мерців, — відізвався Ринсвінд. — Знаю. Але я не хочу про це думати.
Найджел подумав, що ніколи не перестане про це думати — особливо близько третьої ночі у вітряну погоду. Суть вбивства за допомогою магії в тому, що воно набагато винахідливіше, ніж, наприклад, вбивство сталлю. Перед вами відкривалося безліч цікавих, нових можливостей померти, і Найджел не міг викинути з голови побачені обриси, які постали перед ним лиш на мить, перед тим як їх милосердно поглинула хвиля октаринового вогню.
— Я й не знав, що чарівники такі, — сказав він, коли вони бігли коридором. — Я гадав, що вони більш, ну, дурні, ніж зловісні. Щось на кшталт героїв анекдоту.
— Ну й посмійся над цим, — похмуро пробурмотів Ринсвінд.
— Але ж чарівники щойно вбили їх, навіть не...
— Я був би радий, якби ти не продовжував. Я теж це бачив.
Найджел позадкував. Його очі звузилися.
— Ти ж також чарівник, — звинувачувально сказав він.
— Але я не з таких, — сухо відповів Ринсвінд.
— А з яких же ти?
— З тих, хто не вбиває.
— Те, як вони дивилися на вартових, ніби вони — пусте місце... — пробурмотів Найджел, хитаючи головою. — Це було найгірше.
— Так.
Це єдине слово, вимовлене Ринсвіндом, впало з тяжкістю, немов стовбур дерева, на шляху думок Найджела. Хлопець здригнувся, але принаймні замовк. Ринсвінд навіть почав шкодувати його, що було доволі незвичним — зазвичай він не ділився цим почуттям, відчуваючи, що воно йому потрібніше.
— Це ти вперше побачив, як когось вбили? — поцікавився він.
— Так.
— То як довго ти герой-варвар?
— Ем. Який зараз рік?
Ринсвінд зазирнув за ріг, але ті люди поблизу, що були у вертикальному положенні, були занадто зайняті панікою, щоб турбуватися ще й про них двох.
— Довго в дорозі? — тихо запитав Ринсвінд. — Згубив відлік часу? І в мене так було. Зараз рік Гієни.
— Ох. Тоді приблизно... — губи Найджела беззвучно зарухалися, — приблизно три дні. Слухай, — швидко додав він, — як люди можуть ось так просто вбивати когось? Навіть не задумуючись?
— Без поняття, — відповів Ринсвінд таким тоном, який передбачав, що той і сам неодноразово задумувався над цим питанням.