— Розумієш, навіть візир проявив якесь зацікавлення, коли кинув мене в яму зі зміями.
— Це добре. Зацікавлення з боку інших важливе для кожного.
— Знаєш, він навіть сміявся!
— Ох. Почуття гумору він теж не позбавлений.
Ринсвінд відчував, що бачить своє майбутнє з такою самою кришталевою ясністю, як людина, яка падає зі скелі, бачить землю. І причина була та сама.
— Вони просто тицьнули пальцями, навіть не... — почав Найджел.
— Та замовкни нарешті! Як ти гадаєш, що я відчуваю? Я ж теж чарівник!
— Так, ну, тоді з тобою все буде гаразд, — пробурмотів Найджел.
Удар не був дуже сильним, тому що навіть у гніві в Ринсвінда були м'язи, як тапіока, але він зачепив край Найджелової голови й повалив його на землю радше силою здивування, аніж внутрішньою енергією.
— Ну так, я чарівник! — прошипів Ринсвінд. — Чарівник, який навіть не здатний на нормальні чари! Я дожив до сьогодні лише тому, що був достатньо неважливим, щоб померти! А тепер, коли всіх чарівників ненавидять і бояться, як ти думаєш, скільки я проживу?
— Це смішно!
Це вразило Ринсвінда не менше, ніж якби Найджел вдарив його у відповідь.
— Що?
— Дурень! Все, що тобі потрібно — перестати носити цю дурнувату мантію та позбутися ідіотського капелюха. І ніхто не дізнається, що ти чарівник!
Рот Ринсвінда розтулився й стулився кілька разів — він став дуже подібним на золоту рибку, що намагається збагнути, як танцювати чечітку.
— Перестати носити мантію? — перепитав він.
— Звісно. Усі ці дешеві блискітки й таке інше — вони видають тебе з головою, — сказав Найджел, намагаючись звестися на ноги.
— Позбутися капелюха?
— Ти маєш визнати, що розгулювати повсюди з написом «Чаррівник» на ньому — доволі тонкий натяк.
Ринсвінд стривожено усміхнувся.
— Пробач, — мовив він. — Я не до кінця розумію, до чого ти ведеш...
— Просто позбудься їх. Це ж досить легко, хіба ні? Просто кинь їх десь, і тоді ти зможеш бути... ну, ем, кимось. Будь-ким, але не чарівником.
Настала мовчанка, яку порушували лише звуки віддаленої боротьби.
— Ем, — Ринсвінд потрусив головою. — Я досі не розумію, що ти...
— Господи, це ж простіше простого!
— ...Не певен, що вловив хід твоїх думок... — пробурмотів Ринсвінд, його спітніле обличчя набуло мертвотно-блідого кольору.
— Ти можеш просто перестати бути чарівником.
Губи Ринсвінда беззвучно зарухалися. Він повторив кожне слово окремо, а потім усю фразу разом.
— Що? — запитав він і пробурмотів згодом: — А-а.
— Зрозумів? Чи ще раз пояснити?
Ринсвінд похмуро закивав.
— Не думаю, що ти зрозумів. Чарівник — це не те, що ти практикуєш, а те, ким ти є. Якщо я перестану бути чарівником, то стану ніким.
Він зняв капелюха й почав нервово крутити зірку, що ледве трималася на його верхівці. Кілька дешевих блискіток відлетіло й впало на землю.
— Розумієш, на моєму капелюсі написано «чарівник», — пояснив Ринсвінд. — Це дуже важливо...
Він зупинився й витріщився на капелюх.
— Капелюх, — пробурмотів Ринсвінд, відчуваючи, як якийсь настирливий спогад притискається носом до вікон його пам'яті.
— Це хороший капелюх, — зауважив Найджел, який відчував, що від нього чогось очікують.
— Капелюх, — повторив Ринсвінд знову й додав: — Капелюх! Ми маємо дістати капелюх!
— У тебе ж вже є один, — вказав Найджел.
— Не цей капелюх, інший. І Коніну!
Він зробив кілька безтямних кроків тунелем, а тоді бочком повернувся назад.
— Як гадаєш, де вони?
— Хто?
— Магічний капелюх, який мені доведеться розшукати. І дівчина.
— Для чого?
— Доволі важко пояснити. Боюся, ми почуємо багато крику.
Найджел не мав великого підборіддя, однак йому все ж вдалося виставити його вперед.
— Потрібно врятувати дівчину? — похмуро поцікавився він.
Ринсвінд завагався.
— Когось точно доведеться рятувати, — визнав він. — Можливо, її. А може, когось поблизу неї.
— Чому ж ти раніше не сказав? Це вже ближче до суті, саме те, чого я очікував. Саме в цьому й полягає героїзм. Ходімо!
Прозвучав ще один тріск і чиїсь крики.
— Куди? — запитав Ринсвінд.
— Куди завгодно!
Зазвичай герої володіють здатністю божевільно проноситися невідомими палацами, які розсипаються прямо під їхніми ногами, рятувати всіх довкола й вибиратися за мить перед тим, як все злетить у повітря або потоне в болоті. Насправді ж Найджел та Ринсвінд оглянули кухні, різноманітні тронні зали, стайні (двічі), а наприкінці пройшлися — як здалося Ринсвінду — багатомильними коридорами. Час від часу повз них проносилися групи вартових у чорному вбранні, навіть не звертаючи на них уваги.
— Це просто смішно, — зауважив Найджел. — Чому б нам не спитати когось? Гей, з тобою все добре?
Ринсвінд притулився до колони, прикрашеної бентежним скульптурами, і важко дихав.
— Можна схопити вартового й катувати його, щоб витягнути інформацію, — запропонував він, хапаючи повітря.
Найджел подивився на нього дивним поглядом.
— Чекай тут, — наказав він і побрів на пошуки, поки не наткнувся на слугу, який старанно обшукував буфет.
— Пробачте, — звернувся Найджел, — як дійти до гарему?
— Зверни наліво через троє дверей, — пояснив слуга, не обертаючись.
— Чудово.
Він побрів назад і повідомив про це Ринсвінду.
— Добре, але ти його катував?
— Ні.
— Не дуже по-варварськи, погоджуєшся?
— Ну, мені ще треба набратися досвіду, — пояснив Найджел. — Зате я не сказав йому «дякую».
За тридцять секунд вони відсунули важку завісу, зроблену з намистин, і увійшли в гарем серифа Аль Халі.
У клітках із золотої філіграні сиділи барвисті співочі пташки. Дзюрчали фонтани, цвіли рідкісні орхідеї, між якими пурхали колібрі, подібні на крихітні, блискучі коштовні камені. Близько двадцяти дівчат, вбраних в одежу, якої б ледве вистачило, скажімо, півдюжині з них, тиснулися в мовчазну групку.
Дотепер Ринсвінд не бачив нічого з цього. Не те щоб вигляд кількох дюжин квадратних ярдів бедер усіх можливих відтінків — від рожевого до опівнічно-чорного — не викликав початок припливу в глибинних розколинах його лібідо. Просто його затопила набагато більша хвиля паніки від вигляду чотирьох вартових, які повернулися до нього з ятаганами в руках і кровожерливим блиском в очах.
Без жодного сумніву Ринсвінд позадкував.
— Тепер твоя черга, друже.
— Так!
Найджел витягнув меча й виставив його вперед, його руки аж трусилися від зусиль.
На кілька секунд запанувала тиша — усі чекали, що станеться далі. А тоді Найджел видав бойовий клич, який Ринсвінд точно не забуде до кінця свого життя.
— Е-ем, — сказав він, — пробачте...
— Це справжня ганьба, — заявив низенький чарівник.
Інші йому не відповіли. Це дійсно була ганьба, і серед них не було жодного, який би не відчув гарячого схлипування вини внизу свого хребта. Але, як часто трапляється через дивну алхімію душі, провина зробила їх зверхніми та безрозсудними.
— Та замовкни ти вже! — наказав тимчасовий ватажок.
Його звали Бенадо Сконнер, однак у повітрі цього вечора відчувалося щось, що передбачало: вам необов'язково запам'ятовувати його ім'я. Повітря було темним, важким і сповненим привидів.
Невидна академія не пустувала — просто в ній не було людей.
Звісно, шестеро чарівників, яких послали спалити бібліотеку, не бояться привидів, адже вони настільки заряджені магією, що практично гудуть, коли йдуть. На них були мантії, розкішніші за вбрання будь-якого архіректора, їхні гостроверхі капелюхи — найбільш гостроверхі у світі, тож причина, з якої вони туляться так близько один до одного — абсолютна випадковість.