— Тут жахливо темно, — поскаржився наймолодший із чарівників.
— Зараз північ, — сухо відрубав Сконнер, — і єдине, що є тут небезпечного — це ми. Правда, хлопці?
Залунало незлагоджене бурмотіння. Усі чарівники ставилися до Сконнера з благоговінням — казали, він регулярно практикує позитивне мислення.
— І нас не налякає пара старезних книжок, правда, хлопці? — він сердито подивився на наймолодшого чарівника й швидко додав: — Ти ж не боїшся, правда?
— Я? М-м. Ні. Звісно, ні. Вони ж із звичайного паперу, так він сказав, — швиденько відповів той.
— Ну й чудово.
— Пам'ятай, їх тут дев'яносто тисяч, — зауважив інший чарівник.
— Мені завжди розповідали, що їм там не видно кінця-краю, — додав ще один чарівник. — Суть у вимірах. Я чув, що те, що ми бачимо, лише вершина... гм, ну, знаєте, цієї штуки, яка зазвичай під водою...
— Гіпопотама?
— Алігатора?
— Океану?
— Замовкніть всі! — прокричав Сконнер.
Він вагався. Здавалося, темрява засмоктала звук його голосу. Вона заповнювала повітря, наче пір'я.
Сконнер трохи опанував себе.
— Ну добре, — сказав він і повернувся до зловісних дверей у бібліотеку.
Сконнер підняв руки, зробив кілька хитромудрих жестів, під час яких його пальці якимось карколомним чином проходили один крізь одного, і розніс двері на скіпки.
Знову нахлинула хвиля тиші, придушуючи шум падіння скіпок.
Не було сумнівів, що двері — розбиті вщент. З дверної рами звисали, похитуючись, чотири завіси в жалюгідному стані, поруч лежала купа зламаних лавок і поличок. Навіть Сконнер був дещо здивований.
— Ну, — сказав він. — Простіше простого. І нічого зі мною не сталося, бачите? Га?
Пролунало шаркання черевиків зі загнутими носаками. Темрява за дверним отвором була розписана неясним, неприємним для ока сяйвом чудотворного випромінювання, створеного часточками вірогідності, яким у потужному магічному полі вдалося перевищити швидкість самої реальності.
— Тепер, — сказав Сконнер, підбадьорившись, — хто хоче удостоїтися честі запалити вогонь?
За десять секунд не пролунало ні звуку. Він сказав:
— Тоді я зроблю це сам. Чесне слово, з таким самим успіхом я міг попросити й у стіни.
Він зробив крок до дверей і поспішив до невеликої плямки зоряного світла, яка просочувалася крізь скляний купол якраз над центром бібліотеки (звісно, щодо точної географії цього місця завжди точилися дебати; велика концентрація магії викривляє простір і час, тож можливо те, що бібліотека не має навіть краю, не те що центру).
Він простягнув руки.
— Бачите? Зі мною нічогісінько не сталося. Заходьте всередину.
Решта чарівників пройшли за ним з величезним небажанням, намагаючись пригнутися, минаючи розтрощений дверний отвір.
— Добре, — мовив Сконнер із певним задоволенням. — Отож усі принесли сірники, як було наказано? Магічний вогонь не спрацює, не на цих книжках, тож я хочу, щоб кожен...
— Там нагорі щось заворушилося, — зауважив наймолодший із чарівників.
Сконнер моргнув.
— Що?
— Щось ворухнулося біля купола, — повторив чарівник і для пояснення додав: — Сам щойно бачив.
Сконнер примружився вгору на тіні, що збивали з пантелику, і вирішив продемонструвати свій авторитет.
— Нісенітниця, — жваво мовив він і витягнув зв'язку смердючих жовтих сірників, докинувши: — Ну, а тепер зберіть їх...
— Знаєш, я дійсно щось бачив, — сказав наймолодший, набурмосившись.
— Ну добре, і що ж ти бачив?
— Ну, я не певен...
— Не знаєш, правда? — гаркнув Сконнер.
— Я бачив щос..
— Ти не знаєш! — повторив Сконнер. — Ти лише бачиш тіні й намагаєшся підірвати мій авторитет! — він завагався, і його очі на хвильку потьмяніли. — Я спокійний, — мовив він. — Я повністю володію ситуацією. Я не дозволю...
— Це було...
— Слухай, ти, курдуплю, може, нарешті замовкнеш?
Ще один чарівник, який витріщався вгору, щоб приховати своє зніяковіння, здушено кашлянув.
— Ем, Сконнере...
— І тебе це також стосується! — Сконнер гордо випростався в повний зріст і помахав сірниками в повітрі.
— Як я вже говорив, — мовив він, — я хочу, щоб ви запалили сірники і... Напевно, мені варто показати, як запалювати сірники — заради отого курдупля...Я ще тут, о Боже. Дивіться на мене. Берете сірник...
Він підпалив сірник, у темряві розпустилася куля сірчистого білого вогню, і на нього, наче мавпа, що спустилася з дерева, щоб стати Людиною, впав бібліотекар.
Усі вони знали бібліотекаря й несвідомо звикли до нього — як люди звикають до стін, підлог та інших несуттєвих, але необхідних декорацій на сцені нашого життя. Якщо ж вони й згадували про нього, то він був чимось на кшталт спокійного рухомого зітхання, що сидів під столом, ремонтуючи книжки, або бродив серед полиць, шукаючи курців-порушників. Жоден чарівник, якому вистачило розуму наважитися потайки закурити самокрутку, не здогадувався про це, поки м'яка шкіряста рука не простягалася, прибираючи заборонену річ. Однак бібліотекар ніколи не здіймав шуму, він просто мав украй вражений і опечалений вигляд через цю сумну справу, а тоді з'їдав недопалок.
Та істота, яка зараз, прикладаючи значні зусилля, намагалася відкрутити Сконнеру вуха, була крикливим жахіттям із вивернутими губами, які відкривали довгі жовті ікла.
Перелякані чарівники повернулися, щоб утікати, але раптово врізалися в полиці, які незрозуміло чому перегороджували проходи. Наймолодший чарівник скрикнув, закотився під стіл, захаращений атласами, і ліг там, заткнувши вуха пальцями, щоб заглушити страхітливі звуки — їх видавали його побратими, намагаючись утекти.
Зрештою, звуки зникли, і запанувала тиша, але це була та особлива, важка тиша, яка виникає тоді, коли хтось потайки скрадається в пошуках. Від невимовного жаху наймолодший чарівник мало не зжував вершечок свого капелюха. Мовчазна постать схопила його за ногу й м'яко, але рішуче витягнула чарівника з-під столу. Той щось бурмотів зі заплющеними очима, але оскільки страхітливі ікла не вп'ялися в його шию, чарівник наважився кинути швидкий погляд.
Бібліотекар підняв його за загривок і задумливо похитував на відстані фута від землі, саме поза межами досяжності маленького, старенького жорсткошерстого тер'єра, який намагався пригадати, як кусати людей за щиколотки.
— Е-ем... — пробурмотів чарівник і вилетів крізь дверний отвір по майже пласкій траєкторії, де його політ припинило падіння на підлогу.
За мить тінь поруч із ним сказала:
— Ну ось, такі справи. Хто-небудь бачив цього недоумка Сконнера?
Тінь з іншого боку від нього відізвалася.
— Думаю, в мене зламана шия.
— Хто це?
— Той недоумок, — злісно відповіла тінь.
— Ой. Пробач, Сконнере.
Сконнер устав — тепер все його тіло оточувала магічна аура. Він аж дрижав від люті й здійняв руки догори.
— Я покажу цьому примітивному створінню, як поважати тих, хто перебуває на вищому щаблі еволюції... — гаркнув він.
— Схопіть його, хлопці!
І Сконнер знову повалився на бруківку під вагою всіх п'яти чарівників.
— Вибач, але...
— ...Знаєш, якщо ти використаєш...
— ...Магію поблизу бібліотеки, з усіма чарами, які містяться в ній...
— ...Одна найменша помилка, і цього достатньо, щоб стався...
— БУМ! Прощавай, світе!
Сконнер загарчав. Чарівники, які сиділи на ньому, вирішили, що вставати з нього — не найоптимальніше рішення за цих умов.
Зрештою він сказав:
— Добре. Ви маєте рацію. Дякую вам. Це було помилкою, ось так втрачати самовладання. Мій розум затьмарило. Вкрай необхідно зберігати безпристрасність. Ви маєте цілковиту рацію. Дякую вам. Злізьте з мене.
Вони наважилися. Сконнер звівся на ноги.
— Цей шимпанзе, — почав він, — вже зжер свій останній банан. Принесіть...