Будівля здригнулася від ще одного вибуху вдалині, і Ринсвінд ледве відірвав погляд від килима.
— Як він працює? — поцікавився він.
Креозот стенув плечима.
— Ні разу його не використовував, — відповів він. — Гадаю, досить просто сказати «вгору», «вниз» і таке інше.
— А як щодо «пролети крізь стіну»? — поцікавився Ринсвінд.
Усі вони подивилися на високі, темні і — що найважливіше — міцні стіни приміщення.
— Можна спробувати сісти на нього й наказати «піднімися», — запропонував Найджел. — Потім, щоб не врізатися в стелю, можна сказати, наприклад, «зупинися», — він хвильку обдумав сказане й додав: — Звісно, якщо це потрібне слово.
— Або «знижуйся», — додав Ринсвінд, — чи «спускайся», «пірнай», «падай», «тони», «кидайся».
— «Валися», — похмуро запропонувала Коніна.
— Ну і звісно, — продовжив Найджел, — довкола стільки неприборканих чарів, можна спробувати скористатися ними.
— А-а... — почав Ринсвінд. — Ну-у...
— У тебе ж на капелюсі написано «чаррівник», — нагадав Креозот.
— Кожен може написати що-небудь на своєму капелюсі, — сказала Коніна. — Не варто вірити всьому, що ти читаєш.
— Почекайте хвилинку! — палко скрикнув Ринсвінд.
Вони почекали хвилинку.
Почекали ще сімнадцять секунд.
— Слухайте, це набагато важче, ніж ви гадаєте, — констатував він.
— Що я вам казала? — мовила Коніна. — Ходімо, будемо колупати вапняк нігтями.
Ринсвінд махнув рукою, змушуючи її замовкнути, зняв капелюха, показово здмухнув пил із зірки, знову натягнув капелюха, поправив криси, закасав рукава, розім'яв пальці й запанікував.
Не знаючи, що робити далі, він сперся на кам'яну стіну.
Та вібрувала. Не те щоб її щось трусило — ні, здавалося, вібрація виходила з самої середини стіни.
Це було дуже схоже на тремтіння, яке він відчув ще в Академії, якраз перед прибуттям чаротворця. Брилу щось однозначно засмутило.
Він тихенько ковзнув вздовж стіни й притулився вухом до іншого каменя — меншого, клиноподібного, створеного, щоб згладити кут стіни. Він не був великим чи особливо помітним — звичайний крихітний камінчик, що виконував свою частину роботи на благо цілої стіни. Він теж дрижав.
— Т-с-с! — шикнула Коніна.
— Я нічого не чую, — голосно заявив Найджел.
Він був одним із тих людей, які одразу крутитимуть головою, як сова на програвачі вінілу, якщо їм сказати «не дивися». Це ті самі люди, які для чогось розвернуться і опустять свою ногу з тихеньким сумним хлюпанням, якщо їм вказати, скажімо, на незвичайний крокус якраз поруч із ними. Якщо вони губляться в бездорожній пустелі, їх можна знайти, поклавши на пісок щось маленьке та крихке, наприклад, цінну старовинну чашку, яка зберігалася у вашій сім'ї багато поколінь. Почувши тріск, слід одразу бігти до них.
Хай там як...
— Ось в чому річ! Щось сталося з магічною війною!
Зі стелі на Ринсвіндів капелюх каскадом посипався вапняк.
— Щось впливає на каміння, — прошепотів він. — Воно намагається вирватися на волю.
— І ми саме під цілою купою подібного каміння, — зауважив Креозот.
Над ними пролунав скрегіт, і донизу вдарив промінь денного світла. На здивування Ринсвінда, за ним не настала миттєва смерть від обвалу. Почувся ще один скрип каміння, і отвір збільшився. З нього випадало каміння, але падало воно догори.
— Гадаю, — зауважив Ринсвінд, — саме час випробувати килим-літак.
Стіна позаду нього обтрусилася, наче пес, і розлетілася на крихітні частинки. Каміння, з якого вона складалася, кілька разів сильно вдарило Ринсвінда, а потім полетіло геть.
Четвірка опинилася на блакитно-золотому килимі, оточена виром летючого каміння.
— Нам варто вибиратися звідси, — зауважив Найджел, зміцнюючи свою репутацію надзвичайно проникливої людини.
— Міцно тримайтеся, — порадив Ринсвінд.— Я скажу...
— Ні, — різко обірвала Коніна. — Я це зроблю. Тобі я не довіряю.
— Але ж ти...
— Замовкни, — порадила Коніна й поплескала по килиму.
— Килиме, піднімися, — наказала Коніна.
Запала мовчанка.
— Вгору.
— Напевно, він не розуміє цю мову, — припустив Найджел.
— Здіймись. Левітуй. Лети.
— Або він, скажімо, реагує лише на один конкретний голос.
— Замовкни. Вгору.
— Ти вже пробувала «вгору», — нагадав Найджел. — Може «набери висоти»?
— Або «витай», — запропонував Креозот.
У дюймі від його голови пронеслося кілька тонн плити.
— Якби він збирався проявити хоч якусь реакцію, він би вже це зробив, хіба ні? — поцікавилася Коніна.
Повітря навколо неї сповнилося пилом, що виникав від тертя каменю об камінь. Вона вдарила килим кулаком.
— Підіймайся, чортів килиме! А-а-р-г-х!
Її плече зачепило шматком карниза. Вона роздратовано потерла подряпину й обернулася до Ринсвінда, який сидів, поклавши підборіддя на коліна й глибоко натягнувши капелюха.
— Чому нічого не діє? — запитала вона.
— Ти говориш не ті слова, — пояснив він.
— Він не розуміє нашу мову?
— Мова тут ні до чого. Ти пропустила дещо важливіше.
— Ну?
— Що ну? — фиркнув Ринсвінд.
— Слухай, зараз не час поводитися настільки зверхньо!
— Ти там продовжуй, не звертай на мене уваги.
— Зроби так, щоб він полетів!
Ринсвінд ще сильніше натягнув капелюха на вуха.
— Будь ласка? — попросила Коніна.
Капелюх дещо припинявся.
— Ми всі будемо страшенно вдячні, — додав Найджел.
— Так! Правильно! — вигукнув Креозот.
Капелюх ще трішки припіднявся.
— Ви дійсно впевнені? — запитав Ринсвінд.
— Так!
Чарівник відкашлявся.
— Донизу, — наказав він.
Килим піднявся зі землі й завис у повітрі за кілька футів від пилюки.
— Як, до біса... — почала Коніна, але Найджел її перебив.
— Чарівникам відкриті потаємні знання. Напевно, у цьому й річ. Можливо, килим під просянкою змушений робити протилежне тому, що йому говорять. Можеш змусити піднятися його ще вище?
— Ага, але не збираюся, — озвався Ринсвінд.
Килим повільно поплив вперед і, як це часто буває в подібних ситуаціях, на те саме місце, де він щойно лежав, впала велетенська кам'яна брила.
За мить вони вже були на відкритому повітрі, а кам'яний вихор залишився позаду.
Палац розсипався на шматочки, і ці шматочки здіймалися в повітря вихором, подібним на зворотне виверження вулкану. Вежа чаротворства безслідно зникла, але каміння, кружляючи, линуло до того місця, де вона була, і...
— Вони будують ще одну вежу! — скрикнув Найджел.
— Та ще й з мого палацу, — додав Креозот.
— Капелюх переміг, — пояснив Ринсвінд. — Саме тому він будує власну вежу. Це щось типу магічної реакції. Чарівники завжди захищають себе вежею, як... як називаються ті штуки, які можна знайти на дні ріки?
— Жаби.
— Каміння.
— Бандити-невдахи.
— Волохокрильці — ось кого я мав на увазі. Коли чарівники збираються з кимось воювати, перше, що вони роблять — будують вежу.
— Вона дуже велика, — зауважив Найджел.
Ринсвінд похмуро кивнув.
— І куди ми тепер? — поцікавилася Коніна.
Ринсвінд стенув плечима.
— Подалі звідси.
Прямо під ними пропливала зовнішня частина палацу. Щойно вони її проминули, як вона затряслася, і невеликі цеглини, кружляючи, долучилися до вихору каміння, що вився довкола нової вежі.
Зрештою Коніна запитала:
— Ну добре. Як тобі вдалося змусити килим злетіти в повітря? Він дійсно робить протилежне тому, що йому говориш?