— Ні. Я просто звернув увагу на певні фундаментальні деталі ламінарного й просторового механізмів.
— Ти мене заплутав, — зізналася вона.
— Хочеш, поясню це немагічними термінами?
— Ага.
— Ти поклала його на землю догори дриґом, — відповів Ринсвінд.
Якийсь час Коніна сиділа тихіше миші. А тоді сказала:
— Мушу визнати, він дуже зручний. Вперше в житті лечу на килимі-літаку.
— А я вперше в житті ним керую, — пробурмотів Ринсвінд.
— І в тебе це добре вдається, — підбадьорила вона.
— Дякую.
— Ти казав, що боїшся висоти.
— Вона мене жахає.
— Але зараз ти цього не показуєш.
— Зараз я про це й не думаю.
Ринсвінд озирнувся й поглянув на вежу позаду нього. За останню хвилину вона значно виросла, а на її вершині розквітла хитромудра конструкція з менших вежок і зубчатих стін. Над нею роїлася зграйка кахлів, окремі з них пікірували вниз, як керамічні бджоли під час бомбардування, і дзвеніли, опиняючись на потрібному місці. Вежа була неймовірної висоти — камені біля її підніжжя вже б роздробилися, якби не магія, яка в них потріскувала.
Ну ось і все, кінець тому, що стосується організованої магії. Дві тисячі років мирного чаклунства пішли коту під хвіст, у повітрі знову здіймалися вежі, і вся ця нова сира магія, що кружляла навкруги, явно завдасть непоправної шкоди. Можливо, усьому Всесвіту. Надмірна кількість чарів здатна перекрутити час і простір, і це не особливо хороша новина для людини, звиклої до того, що причина зазвичай тягне за собою наслідок.
І, звісно, пояснити це все супутникам — неможливо. Схоже, вони не зрозуміли все, як слід; а якщо конкретніше, то, здається, не усвідомили суть фатуму. Вони страждали від жахливої омани, що ще щось можна було змінити. Були готовими зробити світ таким, як їм хотілося, або вмерти при спробі. Недолік смерті при спробі полягає в тому, що в момент спроби ти вмираєш.
Суть колишньої організації Академії полягала в тому, що вона підтримувала щось на кшталт миру між чарівниками, які зазвичай ладнали так само добре, як коти в мішку. Тепер, коли рукавиці скинули, кожен, хто насмілиться втрутитися, буде жорстоко подряпаним. Це не була стара, спокійна і доволі дурнувата магія, така звична Диску. Це була магічна війна — палюча й розжарена до білого.
Передбачення майбутнього не було сильною стороною Ринсвінда, насправді він і теперішнє недобачав. Але він знав із безрадісною впевненістю, що незабаром, у найближчому майбутньому, мабуть, за секунд за тридцять, хтось неодмінно запитає:
— Ну, ми ж можемо щось з цим зробити?
Під ними промайнула пустеля, освітлена низькими променями заходу сонця.
— Щось зірок на небі мало, — зауважив Найджел. — Напевно, поховалися від страху.
Ринсвінд підняв очі. Високо над ними зависла срібляста імла.
— Це сира магія осідає з атмосфери, — пояснив він. — Вона нею перенасичена.
Двадцять сім, двадцять вісім, двад...
— Ми ж можемо... — почала Коніна.
— Не можемо, — різко, але з ледь помітним вдоволенням обірвав її Ринсвінд. — Чарівники боротимуться один із одним, поки не залишиться один переможець. Цьому ніхто не може зарадити.
— Мені б не завадило випити, — сповістив Креозот. — Може, зупинимося десь неподалік, де я би зміг купити шинок?
— У тебе що, грошей кури не клюють? — поцікавився Найджел. — Ти ж тепер бідний, пам'ятаєш?
— Бідність мені не дошкуляє, — відповів сериф. — А от тверезість все ж завдає певних труднощів.
Коніна ніжно штовхнула Ринсвінда під ребра.
— Ти керуєш цією штукою? — поцікавилася вона.
— Ні.
— Тоді куди вона летить?
Найджел глянув униз.
— Скидається на те, — сказав він, — що в осердному напрямку. До Округлого моря.
— Хтось однозначно керує цією штукою.
«Привіт», — пролунав дружній голос у голові Ринсвінда.
«Невже це знову моя совість?» — подумав Ринсвінд.
«Я почуваю себе просто жахливо».
«Ну, пробач, — подумав Ринсвінд, — але я до цього не причетний. Я просто жертва обставин. Не розумію, чому я маю брати на себе, відповідальність».
«Добре, але ти можеш спробувати зробити хоч щось».
«Наприклад?»
«Можеш знищити чаротворця. Тоді це все закінчиться».
«У мене не буде жодного шансу».
«Ну принаймні ти зможеш вмерти при спробі. Все ж краще, ніж дозволити спалахнути магічній війні».
— Слухай, та замовкни вже! — крикнув Ринсвінд.
— Що-що? — перепитала Коніна.
— Гм? — невиразно озвався Ринсвінд. Він безтямно поглянув на блакитно-золотий візерунок під ним і додав: — Це ти ним керуєш? Використовуючи мене? Як підло!
— Про що ти говориш?
— А. Вибач. Сам зі собою балакаю.
— Думаю, — сказала Коніна, — нам пора приземлятися.
Вони плавно спустилися до пляжу у формі півмісяця — саме тут пустеля переходила в море. При нормальному освітленні він був би сліпучо-білим — від усього цього піску, всипаного мільярдами крихітних часточок мушель, однак о цій порі він мав криваво-червоний і первісний вигляд. Купи деревини, обтесаної хвилями й вигорілої на сонці, збилися на межі припливу, наче кістки древньої риби чи найбільший у світі прилавок матеріалів для флористики. Нічого не рухалося, окрім хвиль. Довкола лежало кілька каменів, але вони були розжарені, як вогнетривкі цеглини, тож не могли стати прихистком ні для молюсків, ні для морських водоростей.
Навіть море, здавалося, пересохло. Якби на подібному березі з'явилася якась протоамфібія, вона б відмовилася від своєї затії і потім, повернувшись у воду, порадила б своїм родичів забути про ноги — вони того не варті. Повітря було таким, наче його варили в шкарпетці.
Навіть за таких умов Найджел наполягав, щоб вони розпалили вогнище.
— Так стане набагато привітніше, — пояснив він. — Окрім того, тут можуть бути монстри.
Коніна подивилася на маслянисті хвильки, що накочувалися на берег, мов у несміливій спробі вибратися з моря.
— У цьому? — запитала вона.
— Ніколи не вгадаєш.
Ринсвінд бродив вздовж берега, неуважно підіймаючи камінці й кидаючи їх у море. Один чи два полетіли назад.
За деякий час Коніна розпалила вогонь, і висохла, наче кістка, просочена сіллю деревина запалала ревучим блакитно-зеленим вогнем, що фонтанував безліччю іскор. Чарівник підійшов до вогнища й присів серед танцівливих тіней, притулившись спиною до купи вибілених галузок, оповитий такою хмарою безпросвітної туги, що навіть Креозот перестав скаржитися на спрагу й замовк.
Коніна прокинулася після півночі. Над горизонтом завис півмісяць, а пісок оповила тонка цівка прохолодного туману.
Креозот хропів, лежачи на спині. Найджел, який теоретично мав вартувати, міцно спав.
Коніна лежала, не рухаючись, і кожне з її чуттів намагалося з'ясувати, що її розбудило.
Нарешті вона почула його знову. Це було тихеньке, невпевнене дзеленчання, ледь чутне через приглушений плюскіт моря.
Дівчина встала, — чи, радше, перетекла у вертикальне положення, як безхребетна медуза, — витягнула меч із податливої руки Найджела й непомітно заглибилася в туман — так, що в ньому навіть не утворилася прогалина.
Вогонь над ложем із попелу потроху згасав. За мить Коніна повернулася й розбудила обох штурханами.
— Щотраплс?
— Я подумала, ви повинні це бачити, — просичала вона. — Гадаю, це може бути важливо.
— Я тільки на хвильку заплющив очі... — запротестував Найджел.
— Не страшно. Ходімо.
Креозот окинув поглядом імпровізований табір.
— А де наш товариш-чарівник?
— Побачите. Але не шуміть. Це може бути небезпечно.
Вони поплелися за нею по коліно в тумані, прямуючи в напрямку моря.
Зрештою Найджел запитав:
— Чому небезпечно?..
— Ш-ш! Чуєш це?
Найджел прислухався.
— Щось подібне на дзеленчання?
— Дивися...
Ринсвінд, рухаючись ривками, простував пляжем і тримав велетенський круглий камінь обома руками. Він проминув їх, не промовивши й слова. Його очі дивилися прямо вперед.